Книга яка далася мені дуже тяжко, після 250 сторінки трішки швидше почала читати. Дуже художня, хотілося перші 250 сторінок скоротити до 200. Тема нелегка, читається багато моментів зі слізьми на очах, було важко. Жорстокість з якою убивали євреїв, нагадує, що зараз так знищують українців, тільки не в таборах, а в своїх домівках, на своїй українській землі. Та сама жорстокість та ненависть росіян до наших дітей і до нас. Жорстокість, яку мій мозок ніколи не зрозуміє. Ніколи раніше не знала про перебування євреїв у сімейних бараках, цікаво було читати, але дуже боліло, що ці діти жили в ілюзії створеній для перевірки Червоного Хреста, і коли вони не приїхали, цих людей знову поділили, і більшу половину знищили в газових камерах. Діта Адлерова є бібліотекаркою в блоці №31 в Аушвіці-Біркенау, в сімейному таборі. Книги заборонені, але дітей навчають в цьому бараці. Місія Діти кожного дня доставляти книги по призначенню, та так, щоб її не спіймали німці. Всього навсього 8 книг у її бібліотеці, але дуже цінні для них, є їхнім скарбом. Потім з'являються "живі книги". Книги, які розповідають з пам'яті для всіх в бараці. Це історія життя та смерті, надії та болю, боротьби та не втратити себе і життя, про силу та слабкості, кохання, дружбу, вірність. Фреді Хірш людина, яка намагалася бути корисним для свого народу, щось зробити в тих страшних місцях для дітей, дати їм прожити хоч якусь радість дитинства. Наставник Едіти, прощаючись він дав їй настанови, які допомогли їй в подальшому в складних ситуаціях свого життя та життя табору. Людина яка мені подобалася, коли він помер у мені зникла надія, що герої виживуть і нарешті будуть звільнені з таборів. Він був мудрим, відважним, спас не одне життя. Діта не вірить у те, що її кумир убив себе, вона почала своє розслідування, щоб дізнатися, що ж сталося ввечері того дня. Правду дізнатися не судилося нікому: чи це був суїцид від страху, чи небажання підставити дітей, які загинуть першими під час повстання, чи навмисне вбивство. Але факти більше вказують на вбивство. Прототипи героїв були написані з реальних людей, в кінці книги є короткі описи як склалось життя у тих, хто зміг вижити.

Майже 500 сторінок людських страждань, читати про такі речі моторошно, автор дуже реалістично описує події в концтаборах, але раджу кожному дорослому, це не повинно забутися, книга на реальних подіях. Сцена з книги, мова про Фройда: Він став знаменитим. Завдяки своїй славі йому вдалося втекти з Відня у 1938 році. Група нацистів увірвалася до його кабінету, все розгромила й забрала тисячу пʼятсот доларів. Дізнавшись про це, він зауважив, що ніколи не брав таку велику суму за один візит. Фройд знав багатьох упливових людей. Попри це, йому не дозволили покинути країну і переїхати до Лондона разом із дружиною та донькою, поки він не підписав заяву, де підтверджував, що нацистська влада добре ставилася до нього, і життя у Відні було чудовим завдяки Третьому Райху. Утім, він попросив зробити приписку в кінці документа, бо текст вийшов дуже лаконічним. Ось що він додав: «Від душі рекомендую гестапо всім людям». Нацисти були в захваті. Вони нічого не тямлять у єврейському гуморі. Для німців гумор — це лоскотання пʼят. 

«Бібліотекарка з Аушвіцу» – це книга, яка розриває серце на шматки, залишаючи в грудях важку пустку. Це не просто роман, це крик душі про хоробрість, надію і силу людського духу, які виборюють своє місце навіть серед пекла. Діта Краус – 14-річна дівчинка, яка стає хранителькою найціннішого скарбу у місці, де людське життя не варте й цента – книжок. Вона не воїн, не політик, не відома особистість. Вона – просто дитина, яка вірить, що навіть у світі, де смерть ходить поміж бараків, слово має силу змінювати реальність. Читаючи цю історію, я відчувала, як стискаються легені від жаху і несправедливості. Кожна сторінка – це біль, кожен діалог – це страх, кожен погляд Діти – це відчай, загорнутий у хоробрість. Вона не опускає рук, не втрачає надію, навіть коли навколо – темрява, від якої немає порятунку. Але найстрашніше те, що це не вигадка. Це історія, яка відбувалася насправді. Це життя, яке не мало бути втрачене. Це діти, які мали б рости, сміятися, любити, але замість цього вчилися виживати там, де вижити було майже неможливо. Ця книга залишає після себе сльози, злість і величезну порожнечу в серці. І головне – змушує не забувати. Бо забуття – це друге вбивство тих, хто пройшов через Аушвіц.

Книга Антоніо Ітурбе "Бібліотекарка з Аушвіцу" розповідає про дівчинку Діту Адлерова котра переховує надзвичайно цінні скарби-книги. Адже книги це не просто папір з літерами, це цінне знання, це рідна мова, це рідна культура котру потрібно зберегти. Ця книга розповідає про події котрі сталися вже давно але зараз як ніколи актуальні саме для нас. Читаючи відразу думала про наші окуповані території, де люди так само ховають книги українською, книги про нашу історію, про наших героїв. Загарбники як і тоді хочуть все знищити і книги теж, але завжди знайдеться той, хто як маленька Діта, ціною свого життя буде прагнути зберегти частинку своєї батьківщини.

Отже, #прочитала: "Бібліотекарка з Аушвіцу" і просто не можу не порівняти її із "Хочу жити". Голокост, концентраційний табір Аушвіц, оповіді в'язнів. Це те, що споріднює книги. От тільки одна з них - відверта пронизлива автобіографічна історія, яка майже ломає тебе фізично під час читання, а друга - "Бібліотекарка з Аушвіцу". Як ви розумієте, "Бібліотекарка" не зайшла. До речі, на клубі у Vivat з десятка нас, її читачок, книга сподобалася лише одній пані. Решта коливалися від "ну такоє" до "можна було не витрачати час". Вона нудна, порожня, місцями відверто пропагандистька і щедро посипана недоречним пафосом, написана якимось рваним ритмом і має купу нестиковок. А ще їй геть не віриться. От взагалі. Картонні герої на картонному фоні. Нема співчуття героям, як би це дивно не звучало, нема відчуття, що ти читаєш про чи не найстрашніше місце на Землі - про табір смерті (та і звідки б йому узятися, тому почуттю, коли ти раз у раз зустрічаєш щось типу "ми з мамою серйозно ставимося до нашого перебування у таборі, це для нас не жартики". Так, це цитата). Натомість "Хочу жити" буквально рве тебе повністю. Страшною правдою, буденністю сотень смертей, невидуманними подіями, не награнними діалогами задля картинності, а просто й безперервно функціонуючою фабрикою смерті. І так, в ній також можна зустріти поетичні метафори, як і в "Бібліотекарці", але вони якісь доречні і не викликають лютої крінжи і бажання промити очі хлоргексидином. "Бібліотекарка" написана після розмов автора із прототипом головної героїні, "Хочу жити" - повість автобіографічна. Її написав під псевдо "Олекса Данський" Данило Чайковський, активний член ОУН, арештований за діяльність у націоналістичному підпіллі і доправлений, як й тисячі інших оунівців, до Аушвіцу помирати. "Хочу жити" - справжній страшний відвертий текст, відбиток часу, свідок кривавого злочину проти людяності, який при цьому залишається художньо написаним. "Бібліотекарка" - прохідна несправжня поробка, що намагається експлуатувати "жалісну" тему.

"Упродовж історії людства всі диктатори, тирани, пригноблювачі — арійці, африканці, азіати, араби, слов'яни — будь-якого кольору шкіри й ідеології — ті, що виступали за народну революцію або захищали привілеї аристократії, ті, що дотримувалися Божих заповідей або підкорялися військовій дисципліні, — мали дещо спільне: вони люто переслідували книжки. Так, книжки дуже небезпечні, адже заохочують думати". Це найбільш пронизлива і разюча історія життя та смерті, надії та болю, сили та слабкості. Діта. Дівчинка з сімейного лагерю Аушвіц. Їй 14 і війна увірвалась в її життя, коли їй ще не виповнилось і 10 років. Вона єврейка. І бібліотекарка блоку 31. В місці, яке знищує людей тисячами, в місці, яке ламає долі, хлопець, на ім'я Фреді Хірш влаштовує таємну бібліотеку і школу. Під самим носом у СС. Ця історія не лише про них, але червоною ниткою їх долі пройдуть через цю книгу. Буде ще реєстратор, що наважиться тікати (хоча його життя в таборі не таке вже й погане), солдат СС, що закохається в полонянку, дівчинка, яка стане відомою на весь світ завдяки щоденнику та ще тисячі людей, які намагались вижити, важко працювали, голодували, гинули, бо всього лиш були євреями. Дивовижна історія, взята з життя. Чим далі її читаєш, тим більш нав'язливо відчуваєш дим, сморід, втрату надії й сірий попіл, що засипає все навколо. Попіл на який перетворюються життя, надії, мрії та сподівання. Моє серце розбите і знову зібране з гострих скалок. Обов'язково читати від першої до останньої сторінки, автор багато сказав у післямові. Історія Едіти, Діти, вражає, а ще більше вражає, що вона реальна і це не зламало жінку, яка бачила надто багато і надто багато втрачала, але було і те, що знайшла. А ще історія Фреді, я розумію, що те в чому його звинуватили не могло бути правдою. Це не давало мені спокою, як і Діті, дівчинці, яка знала його надто добре. І ми з нею мали рацію. Прочитайте і ви не залишитесь байдужими.