Актуальна й зрозуміла книжка про те, як легкі задоволення сучасного світу впливають на нашу психіку та поведінку. Анна Лембке доступно пояснює складні процеси роботи мозку й показує, чому ми так легко потрапляємо в пастку залежностей. Реальні історії та наукові факти роблять текст переконливим і практичним, а головне — дають відчуття, що баланс між задоволенням і самоконтролем можливий.

Ми живемо в епоху передозування задоволеннями, чи не так? Але якщо хочеться розібратися у залежностях і їх природі, ця книга буде гарним початком Оскільки вона про те, як наш мозок працює в режимі нескінченного пошуку "ще трохи" Ще один серіал Ще одна сторінка книги або стрічки в соцмережах Ще одна чашка кави Ще одна покупка, бо ж "акція" Ще... ще... ще... І як легко ця гонитва перетворюється на залежність, навіть якщо мова не про алкоголь чи наркотики, а про, здавалося б, безпечні речі Відома психіатриня пояснює, що ми живемо у часи, коли будь-яке задоволення можна отримати миттєво Але мозок, запрограмований на баланс болю та радості, реагує на це зовсім не так, як ми очікуємо Чим більше дофаміну, тим більше спустошення після нього Мені сподобалося, що авторка не лише аналізує проблему, а й пропонує інструменти: ▪️"дофамінове голодування" (тимчасова відмова від стимулів) ▪️усвідомлений підхід до звичок ▪️баланс радості та дискомфорту в повсякденні Після прочитання я почала помічати свої маленькі "гачки" Коли рука тягнеться до телефону без потреби, коли відкриваю YouTube замість того, щоб просто побути в тиші І, знаєте, навіть кілька днів без постійної перевірки стрічки вже дають відчуття свободи Це не мотиваційна книга, а радше чесний науково-популярний погляд на те, чому наше покоління так втомлене, хоч і має безліч способів отримувати задоволення Рекомендую всім, хто відчуває, що життя надто швидке, а енергії чомусь меншає І так, попереджаю: після цієї книги ви вже не зможете гортати стрічку соцмереж так бездумно, як раніше

Ми живемо на хвилях дофаміну, ніби серфери на штормовому морі задоволення, але з кожною новою хвилею – дедалі ближче до утоплення. Саме про це говорить Анна Лембке у книзі «Дофамінове покоління». Вона не читає мораль, не вказує пальцем — вона відкриває двері до розуміння того, чому навіть у найкомфортніші часи людство почувається таким втомленим, знесиленим і… порожнім. Авторка розкладає перед нами мапу людського мозку, де задоволення і біль — не вороги, а близнюки, які танцюють у тенетах дофамінової гойдалки. Чим більше ми тиснемо на педаль «приємно», тим швидше летимо в обійми болю. Через історії пацієнтів, власні зізнання та філософські роздуми, вона доводить, що утримання — це не покарання, а шлях до свободи. І що іноді найреволюційніший акт у світі надмірностей — це сказати «досить»

Залежність - від будь-чого - потребує аналізу та лікування. Авторка описує складні випадки "серйозних" залежностей, і їх легко екстраполювати на свої власні "інтернети-інстаграми". Книжка для тих, хто усвідомлює своє бажання жити життям, незалежним від вподобайок. Недоліки - інколи розтягнутість, повтори, деколи непослідовність викладення. Головний висновок - шукати сили в собі та простих надійних процедурах, звичках, діях. Головне - бажання подолати свою залежність.

Релігійна людина з'явилася на світ для того, щоб її врятували, психологічна людина - щоб її задовольняли Давно я дивилася на цю книгу та пускала на неї слинки... Вона в кожному магазині манливо посміхалася мені, жадаючи, щоб я її придбала. Коли "Дофамінове покоління" нарешті з'явилося у мене в руках і я почала його читати, моє натхнення розбилося майже одразу вщент: текст написано важко, дуже багато термінів без їхніх роз'яснень тощо. Це не перша моя наукова книга, проте вона була найскладнішою для мене. Так, я дізналася деякі цікаві речі та кейси, проте сутність книги можна передати в кількох сторінках і простими словами. "Можливо, дофамін відіграє важливішу роль у мотивації до отримання винагороди, ніж у задоволенні від самої винагороди" Книга написана американським психіатром Анною Лембке, яка розкриває тему легкого та доступного дофаміну в 21 столітті, більш того, вона приводить реальні кейси людей із залежностями зі свого досвіду. Авторка розповідає як працює дофамін і як можна боротися із залежностями, з якими ми стикаємося щодня: соцмережі, солодощі, шопінг, антидепресанти, наркотики тощо. Все це приносить нам миттєве задоволення, якого стає все більш недостатньо. Проте я буквально рахувала сторінки до кінця книжки, щоб нарешті захлопнути та здихатися її. Я виділила для себе кілька цитат, проте перечитувати явно її не буду - просто не осилю. Я не можу рекомендувати цю книгу, занадто складно написана, як про такі життєві для всіх нас речі.

Книга про те, як в гонитві за дофаміном — ми видумуємо, що то є щастя. Ми гонимося за успішним успіхом в інтернеті, знецінюючи свої досягнення. Треба шукати задоволення не лише в легкодоступних формах дофаміну, його потрібно буде більше і більше. 

це глибоке дослідження того, як сучасне суспільство стало залежним від миттєвих джерел задоволення. а саме від соцмереж, відеоігор, стрімінгових сервісів тощо. пояснюється роль дофаміну як нейромедіатора, що відповідає за мотивацію, очікування та звикання до насолоди. однією з основних ідей книги є те, що сучасні технології навмисно створюють «перевантаження дофаміном», що змушує людину постійно шукати короткострокове задоволення, уникаючи тривалих зусиль або глибоких емоційних переживань. також тут розповідається про тривожні наслідки цього явища: зростання рівня депресії, тривожності, соціальної ізоляції та зниження здатності до концентрації. написано зрозумілою мовою, із посиланнями на наукові дослідження, що робить її доступною як для фахівців, так і для широкої аудиторії. вона не лише діагностує проблему, а й пропонує шляхи виходу - «дофаміновий детокс», повернення до звичок, що приносять довготривале задоволення. підійде для всіх, хто хоче зрозуміти, як змінюється людський мозок у цифрову епоху та як зберегти психологічну рівновагу.

Книжка дуже зайшла. Все просто і зрозуміло про те, чому ми залипаємо в телефоні, постійно шукаємо щось нове, а потім втома і ніякого кайфу. Після неї хочеться трохи притормозити і подумати, що реально приносить радість.