про руанду я не знала нічого. не знала про радіо тисячі пагорбів яке закликає вбивати найближчих, про людей яких називали тарганами, про зруйновані життя і гачачу (вільний суд). якась далека країна в ...читати далі →
Руанда, 6 квітня 1994 року. У країні, розділеній протягом десятиліть між двома ворожими народами, тутсі та хуту, глава держави гине в авіатрощі. Серед хуту є лише одне тлумачення: за цим стоять тутсі. Через кілька годин після смерті президента розпочалася одна з найкривавіших сторінок сучасної історії – геноцид, під час якого протягом ста днів було вбито мільйон людей.
Ані миротворча місія ООН, ані потужна присутність Католицької церкви не запобігли різанині. Світ не втручався. Довгий час міжнародні медіа ігнорували криваву трагедію цієї крихітної африканської держави. Ті, які вижили, досі намагаються впоратися з травмою. Войцех Тохман багато разів повертався до Руанди, щоб зрозуміти, як після того, що там сталося, жити разом, чи це взагалі можливо. Він спілкувався і з тими, хто вижив, і з катами та свідками.
«Сьогодні ми намалюємо смерть» – це бентежне свідчення тих зустрічей, з якого неминуче виникає запитання «Чи всі ми забруднилися тією кров’ю?».
Котолог
