Цю книгу вже встигли: похвалити, посварити, порадити, зашельмувати та повторити цикл. Я пройдуся лише частиною з нього. Якою? Спойлер: раджу, але не пламєнно.
Перше, що варто пам’ятати, коли берешся за її читання, стосується підзаголовку. Він трішки лівий, відношення до тексту немає, бо має не пряме відношення до тексту, а стосується виключно особистої історії пані Едже. Пояснення назви станеться у самому кінці книги, коли авторка приїздить на грецький острів, з якого видно її рідне місто Ізмір. І це найближча відстань до Туреччини, на яку вона може наблизитися. Едже Темелкуран не в’їзна у країну – вона втратила країну. Особисто вона, не уся країна втрачена для людства.
Реверанси лівим, за які книгу шельмували, дійсно часті, але не панівні, не нарративні. І на сторінці 203 вилазить у повну красу основна (інфальтильна, як на мене) думка Еджи про лівих: повернути лівому руху «приязне і гуманне обличчя, після того, як їхній імідж спаплюжили авторитарні режими СРСР та країн Залізної завіси».
Але це розшаркування перед лівими не єдине, за що невеличка праця Темелкуран отримує на горіхи. Туди додається також слабкий зв’язок між окремими главами і навіть між блоками у самій главі він теж кульгає.
Жіночість проявляється у занадто частому «я» і «моя, мій, мене, моїм», а також кам’яною впевненістю у тому, що світ врятує виключно й тільки Нова Молода Жінка. Хто вона? Неясно, але поки Жаннів дАрків не підвезли, задовольняємось, чим є.
Але є у книзі й відмінні речі. Наприклад, Темелкуран (із тією ж жіночістю!) описує, як світ роз’їдає повага у мафіозному сенсі. І як великі мафіозні боси політики (до таких фігур вона відносить Путіна, Трампа та Ердогана) змушують решту світу або приймати їх правила брудної гри, або залишатися осторонь у позі обсміяного невдахи.
Вона також чітко вловлює, як саме «робить» людей цей мафіозний бос (сторінка 45: «Після того як маси і рух ідентифікують себе з лідером, мінливий характер вигаданих страждань уже не важливий. А коли лідер – майстер «правдивої гіперболи», то й зміст стає неістотним»).
Вона з жахом відмічає, наскільки останнім часом зсунуті рамки моральних злочинів (і у цьому, на її думку, також винуваті ті самі політико-мафіо-боси). А тих бізнесменів, які прийняли правила гри і стали у чергу за «мискою каші» з рук Ердогана - за проектами, фінансуванням, прихильністю турецького президента, порівнює із чергою злиденних, що очікують безкоштовного омлету у «Знедолених» Гюго.
Темелкуран також зречено відмічає, що інтелектуальні еліти скоріше знайдуть купу пояснень і виправдань своїй бездії, аніж зможуть протистояти галасливому й агресивному невігластву. (сторінка 131: «Це прихистки для розуму. Упродовж року американська опозиція вірила в імпічмент як інструмент, що зупинить Трампа. За рік […] вони переробили свій прихисток для розуму й почали говорити про проміжні вибори»). І це характерно не тільки для Туреччини чи США. Так, вона жодного разу не згадує у тексті Україну, але окремі місця настільки ідеально накладаються на наші реалії, що у черговий раз запевняєшся: глупство не має національної ознаки. І вакцину проти цього вірусу ще не скоро знайдуть.
Тож, у сухому підсумку: раджу, але із оговорками: по-перше, не сприймати всерйоз реверанси лівакам, а по-друге, бути готовим до того, що читаєш збірку есеїв на тему, а не суцільний зв’язний текст.
