Читаючи цю книгу, ви буквально опиняєтесь в голові жінки 82 років, хворої на Альцгеймер. І це досить важко читати, бо ось вона щось робить, а вже через строчку забуває і знову те саме питає, шукає і так по колу. Написано безумовно майстерно, я прям бачила, як важко її доньці, загалом мені завжди так боляче і сумно читати про цю хворобу, страшно уявляти таке. Наскільки мені відомо, Альцгеймер саме так і проявляється, як описано в книзі - людина ніби провалюється у спогади і їй все важче відрізняти що де. Так і тут, героїня постійно згадує події 70-річної давнини, коли зникла її старша сестра і читачу треба самому не загубитись в тих стрибках туди-сюди.
На жаль, розв'язка мене не вразила. Була би просто драма - я була б рада більше і поставила би вищу оцінку. Але бачу, що цю книгу було б класно взяти на книжкрвий клуб, щоб обговорити фінал. Цікаво, чи всі читачі однаково сприймають, чи можна по-різному інтерпритувати деякі дії героїв.
Книга, яка мене нажахала.
Раніше я тільки чула/читала про Альцгеймер, розуміючи, що це за хвороба, проте лише як сторонній глядач. Книга ж Емми Хілі дозволяє буквально потрапити в голову персонажки, що на цю хворобу хворіє. Відчути, як це, коли власний розум зраджує, коли реальність стає плутаною, спогади втрачаються в режимі реального часу, ніби хтось постійно натискає DELETE на уявній клавіатурі.
Мод 82 і вона не пам’ятає, як хвилину тому прийшла доглядальниця, не пам’ятає, за чим йде у магазин чи куди поділася її подруга. Згадується старий інтернетівський жарт: «Гарна хвороба – склероз – кожного дня новини». Але для Мод новини буквально кожну хвилину, адже вона забуває майже все, що сталося мить тому. Проте пам’ять – дивна штука, вона несподівано підкидає спогади 70-тирічної давнини, переносячи жінку в її дитинство, коли зникла її старша сестра Сьюкі. І ці дві лінії цікавим чином перетинаються, адже, шукаючи нібито зниклу подругу, Мод подумки проходить шляхом пошуку сестри.
Для мене це був не стільки детектив (хоча ця лінія тут присутня і розкрита досить вправно) скільки важка соціальна проза про страшну хворобу. Про те, що відчуває людина, коли все її буття плутається, коли накриває безпорадність, адже неможливо відрізнити, що зі спогадів – сьогодні, а що – півстоліття тому. Авторці вдалося дуже добре передати ці епізодичні стрибки, адже героїня то перебуває думками в сьогоденні, то поринає в минуле, щоб знову випірнути в теперішньому і знову в ньому загубитися.
Часом я сама губилася в оповіді і це завдавало дискомфорту, бо втрачалася лінія оповідки. Разом з Мод, яка поринала в постійні повтори, я шукала ниточку, що приведе до логічного фіналу. А потім знову героїня впадала у спогади, прокручуючи деталі свого дитинства, знову й знову шукаючи Сьюкі, щоб знайти Елізабет. Мені здавалося, що так вона введе мене у стан божевілля, проте думка, що саме це переживають хворі на Альцгеймер, лякає найбільше.
Отже, читати було непросто, але тема для книги обрана однозначно цікава і подача дійсно майстерна. Не дарма книга відзначена стількома нагородами та ще й екранізована.
То куди ж зникла Елізабет? І чи зникала вона взагалі? Протягом оповіді здогадуєшся, якою саме буде кінцівка, але від передбачуваності менш цікаво не стає. Лише страшно, адже Мод все одно забуде розв’язку і знову повернеться до найголовнішого питання «Куди зникла Елізабет?»
Мод забула щось важливе. 82-річна жінка намагається знайти свою зниклу подругу, але проблема в тому, що в неї деменція, і вона повсякчас забуває, що робила, куди йшла, хто ті всі люди навколо. При цьому, вона випадає в іншу реальність, своє дитинство, в якому пропала безвісти її старша сестра Сьюкі.
Історія побудована на отих постійних випаданнях Мод. Вона чує знайоме слово, торкається чогось і картинка одразу міняється - разом з нею ти й справді наче летиш в кролячу нору стрімголов. А деколи все перемикається без флешбеків і розумієш, що світ для Мод знову перевернувся. Ти спостерігаєш, як протягом книги її хвороба прогресує, і переживаєш все разом з нею.
"Елізабет зникла" - не тільки про стареньку з деменцією та її велике розслідування. Це ще й про те, як хвороба впливає на її родину. Такий досвід вимагає терпіння та сили - видно, що донька та онука вже стомилися, але вони добре справляються. А фінал мене вразив і я навіть поглянула на Гелен з іншої сторони. Та взагалі, розв'язка така, що я трохи щелепу мала підібрати. Хоча й хотілося мати більше інформації після всіх переживань.
Пам'ять так само, як і час - крихка штука. Це страшно. Забути обличчя своїх рідних, чи щоб твоя близька людина перестала тебе впізнавати. Блукати лабіринтом пам'яті, намагаючись зібрати пазл свого життя.
Я не знайшла мінусів у книжці. Вона мені сподобалася і в той же час засмутила. А ще я думала, що написано кінематографічно. Виявилося, екранізація є, але не впевнена, що хочу дивитися. Хай ця історія лишиться такою, якою бачила її я.
