У «Квітах ностальгії» ностальгії справді достатньо: спогади з дитинства тут виступають світлим тлом, яке відсвічує не завжди веселі й радісні роздуми про теперішнє та майбутнє. Дитинство, як воно бачиться з віддалі, як воно спогадується (у чомусь, безумовно, ідеалізуючись, у чомусь набуваючи надмірного захвату), лишається місцем щирого й відкритого спостереження, коли зайвими й недоречними є пізніші рефлексії, засновані на знаннях та досвіді.

Тому ці описи степу, лінія обрію, схоплена дитячим оком, є таким собі початком, від якого тягнеться решта сюжетів та настроїв. Усе найважливіше й найзнаковіше віднаходиться саме там – у минулому, наскільки далекому, настільки й близькому. Адже йдеться тут про пам’ять, що заснована на повазі та любові – до місць, до людей, до життя.