Тридцятий рік

Незважаючи на те, що книга написана за 30 років після Другої світової війни, вплив війни не покидає жодного героя та героїню. Оповідання показують пошуки себе в героях, пошуки вічних питань "хто я, хороший чи поганий, що мені робити". Оповідання не є такими захоплюючими, як роман чи детектив, але вони чіпляють за душу. Вони дещо різкі за формою та мають відкритий кінець, що дозволяє додумати самостійно подальші сюжетні повороти.

Ще до вчорашнього дня я нічого не знала про австрійську письменницю Інґеборґ Бахман, книгу якої прочитала. Але незважаючи на це, хочу поділитися з вами враженнями й відгуком на сім оповідань першого прозового циклу «Тридцятий рік» 💭

Одразу хочеться сказати, що розміри цієї книги є дуже оманливими. Тут всього 190 сторінок, але наскільки кожна з них прониклива та незвична. Авторка не просто розповідає історії. Вона занурює нас у післявоєнну Європу, а особливо у Німеччину та Австрію, показує, що її герої доволі детально аналізують власні вчинки, згадують минуле, яке дуже часто хотіли б забути та часто рефлексують.

Інґеборґ Бахман порушує декілька дуже важливих тем, як от життя та смерть, кохання та ненависть. Часом її тексти доволі неоднозначні та складні, але в цьому й виражається їхня цінність. Кожен з нас може відчути та побачити їх у свій власний спосіб.

Наступні цитати дуже мені відгукнулися:

• Він приїжджає й наштовхується в Римі на образ, який залишив тоді іншим. Його йому натягують, як гамівну сорочку. Він лютує, борониться, відбивається на всі боки, аж йому стає зрозуміло, і він утихомирюється. Йому не дають свободи, бо він, раніше, коли був молодшим, дозволив собі бути тут інакшим. Він ніколи й ніде не зможе звільнитися, розпочати все спочатку. Не так. Він чекає.

• Кохання було нестерпне. Воно нічого не очікувало, нічого не вимагало й нічого не дарувало. Його не можна було огородити, плекати й засадити почуттями, воно розросталося навсібіч і знищувало всі почуття.

• Ні, ніхто не розуміє, що жертви не потрібні! Саме цього ніхто не розуміє, а тому нікому й не прикро за те, що ці жертви ще й мають слугувати наочними прикладами. Невже тут ніхто не знає, що вбивати не можна?! Та це ж відомо вже впродовж двох тисяч років. Чи треба про це ще щось говорити?

🎧 Una Mattina – Ludovico Einaudi