YELLOWFACE

Ця історія, на мою думку, написана для авторів. Це просто крик письменницької душі, втілений в найрізноманітніших його образах.

Десь я почула, що це легкий розважальний трилер на пару вечорів. Не можу з цим погодитися. Це ґрунтовна, хоч і доступно написана, робота. Така собі сатирично забарвлена історія, яка зовсім трошечки дає змогу зазирнути в письменницький світ зі зворотного боку.

Від трилера чи якогось саспенсу тут геть маленькі крихти, це абсолютно не головна лінія в сюжеті. Як на мене, цей прийом був використаний авторкою, аби зобразити певний синдром самозванця, яким страждають безліч письменників. І це абсолютно зрозуміло! Адже писати книжки це неймовірно складно. Коли треба думати не лише про форму, а й зміст, ідею, сенси, образи й поняття які письменник прагне донести широкому загалу людей. Це надзвичайно складна й емоційно виснажлива робота, яку потім ще й оцінюють зірочками та відгуками. Уявляєте? Ви вкладаєте душу в величезний текст, якому потім ставлять зірочки.

Крім того, історія зачіпає досить чутливу й тонку тему, як cultural appropriation й cultural appreciation (культурне присвоєння й культурне визнання), а також теми расизму звичайного й зворотного (reverse racism), проблеми батьків та дітей й навіть частково сексуального насильства.

Ребекка Кван, безперечно, дуже талановита авторка. В мене не склалося з її "Маковою війною", проте зараз думаю, що колись я точно дам собі другий шанс з тією історією, бо після “Yellowface” почала трохи інакше дивитися на певні речі.

Цю книгу не варто сприймати як містичний трилер, інакше вона, з великою ймовірністю, розчарує й незаслужено отримає не більше трьох зірочок рейтингу. Весь саспенс в цій конкретній історії всього лиш ширма для більш змістовного сенсу. І, я запевняю вас, варто обов'язково зазирнути за ту ширму, бо там дійсно вартий уваги соціально психологічний роман.

“Reading lets us live in someone else’s shoes. Literature builds bridges; it makes our world larger, not smaller.”