Голос Памано - це роман про пам'ять. Про те, що в кожної людини своя історія. Невідома історія. Навіть простий вчитель може здійснити подвиг, стати героєм, але про якого, через забаганки багатих людей, які одним помахом зеленого папірця, перевернули з ніг на голову, пам'ятатимуть, як про вбивцю. Книга глибока й вражає, як усі книги Жауме Кабре.

Ніколи не говори ніколи, я на 100% була впевнена, що не один детектив не залишиться в моїй бібліотеці, але цей лишається, і справа не в якомусь закрученому сюжеті, а в тому як написано.

Не книга, а якийсь інтелектуально-мистецький клубок людських стосунків та слабкостей. ⠀ Я й подумати не могла, що ця надскладна в змістовому та композиційному плані книга може мене ТААК захопити! Бо роман справді для витривалих — стрибки з епохи в епоху в проміжках між абзацами, ось ти читаєш від першої особи і тут же перемикаєшся на оповідь від третьої, і це вже зовсім інша історія: чиїсь спогади чи внутрішній монолог. Але ти вливаєшся в цей текст, зростаєшся з ним і не можеш відступити. ⠀ Багатошаровий сюжет, що пронизується внутрішніми рефлексіями, роздумами, флешбеками. Значна частина написаного — потік свідомості з багаточисленними ліричними відступами. Кабре грається з читачем: заплутує, закручує, ускладнює, але якщо ви "втягнетесь", відчуєте смак цієї літератури, ви не зможете відірватися. ⠀ В центрі історії — життєпис Адріо Ардевола філософа, інтелектуала, митця, закоханого у книги і цінні речі. Тут багато музики, роздумів, справжньої дружби, яка пройшла випробування тривалістю в життя, кохання, зради, вибору, пристрасті, людської підлості і залежності від речей. Все це збирається в одну велику картину по шматочках, розділ за розділом вибудовується в епічне полотно кількох десятків життів. Доля інтелектуала, чий мозок вмирає і хоче залишити після себе книгу, історія цінної скрипки, яка торкнулась не одного людського життя, багато розмов про освіту, культуру, книги, мистецтво. І це я тільки доторкнулась самісінької поверхні цього роману, глибше — цікавіше. Книга, яка має свій смак, текстуру і мелодію, в яку занурюєшся і яку проживаєш. Хоча, здається мені, вона не для кожного. Не через зміст, а через форму: вона тут незвична, іноді химерна, дещо нестабільна, бо перетікає з оповіді в оповідь, з думки в думку, з одного року в інший. Але дайте їх шанс! Хоча б 100-150 сторінок, це ніби якийсь фільтр, який з'ясовує, чи треба вам така історія, чи смакуватиме вам такий стиль. І я була вражена. І я її обов'язково перечитаю

Чомусь важко підібрати слова, щоб поділитися думкою про книжку… Але вона стільки в собі поєднує… І довго ще думки крутяться навколо прочитаного… На сторінках книги переплітається пошук прекрасного та мізерність буденного життя. Там багато інтелектуальних думок, багато мистецтва, літератури, музики, любові… І поміж цим роздуми про зло в історії людства. У ній так багато життя… Без самого життя… Така собі розповідь від головного героя - інтелектуала, який пробує «в останній вагон» записати свою історію та залишити свою сповідь і своє каяття, в той час, коли він уражений хворобою Альцгеймера. В його історії буде справжність - напевно саме це залишає слід після прочитання книги. *** як усі смертні, він не бачить щастя, яке поряд, бо його засліплює недосяжне. *** героїчна людина - та, що відповідає добром на заподіяне їй зло. *** - Я ніхто. - Хіба можна бути ніким? Я ніколи не міг відповісти на це запитання, яке мені ставили, коли я був малим, бо, почувши його, я лякався. Хіба можна бути ніким? Я буду ніким. Тобто буду наче нуль, що не є ані натуральним числом, ані цілим, ані раціональним, ані дійсним, ані складним, а є лише нейтральним елементом суми всіх цілих чисел? *** Думаю, ми спершу йдемо куди-небудь, а потім повертаємось до початку. В людському житті завжди є повернення до джерел. Якщо смерть не перешкодить ще раніше. *** - Книжка, яка не заслутовує того, щоб її перечитали, взагал не заслуговує, щоб її читали. — Але, не прочитавши, ми не знаємо, чи заслуговує вона перечитувания. Життя жорстоке. *** більше, ніж дії, важать сподівання, які ми покладаємо на них. Саме це робить нас людьми. *** війна виставила на передній план найбільш тваринну частину людської природи. Проте зло існувало і до війни і не залежало ні від якої ентелехії, тільки від людей. *** абсолютний відчай робить із тобою дивні речі.

Моє каяття - це не легке чтиво під печивко. Ця книга потребує аналізу й осмислення. А осягати є що. Роман настільки багатошаровий, що вам буде видаватися що ви їсте літературну лазанью, кожен прошарок якої буде відгукуватися до вас новими сенсами. Теперішнє і минуле - завжди взаємопов'язані. І Кабре, як ніхто інший, вміє переплітати "тут і зараз" з "там і тоді" (часто навіть в одному реченні). Тільки уявіть: понад 150 персонажів, 7 різних проміжків у часі, декілька країн. Історії про кохання, дружбу, уселенське зло, творчість. Звучить складно? Так і є, але воно того варте... Кажуть поки ми не прочитаємо книгу, ми не знаємо, чи гідна вона бути прочитаною ще раз, та? Що ж, я обов'язково перечитаю Jo confesso...