Премійований, але не захопливий ? Роман В’єта Тана Нґуєна Симпатик отримав Пулітцерівську премію, його хвалять критики, називають глибоким дослідженням війни, ідентичності та політичних ідеологій. Проте особисто мене ця книга не зачепила. Здається, що в ній є все для хорошого роману – шпигунська історія, післявоєнний хаос, роздуми про подвійне життя головного героя, який одночасно є комуністичним агентом і асистентом південнов’єтнамського генерала в американському вигнанні. Але виклад занадто розтягнутий, а стиль – перевантажений деталями, що не дають динаміки сюжету. Я не знайшла у книзі нічого, що б захопило – ані герої, ані їхні переживання, ані сам сюжет не змогли утримати мою увагу. Було відчуття, що історія має потенціал, але його розчинили у надмірних роздумах та повільному темпі оповіді. Можливо, комусь подобаються такі складні та насичені тексти, але для мене Симпатик виявився просто нудним.
Я очікувала захопливий шпигунський роман, а отримала важку та суперечливу книгу. Головний герой – інтелектуал-революціонер, який не розумів, у що він в'язався і що таке комунізм. Його муки совісті за вбивства настільки віддавали мені достоєвським, що це було важко сприймати. Книга сповнена численними відсилками, алюзіями, метафорами і порівняннями, в яких інколи просто губишся. Теми, підняті в книзі, місцями дуже тригерили, але, попри це, сюжет не був цікавим. З плюсів – я отримала більш глибоке розуміння історії В’єтнаму, бо до цього мала поверхневі знання.
Інколи нова книга починається... з нової для тебе кухні. У даному випадку — в'єтнамської. То ж, куштуючи роли, я зауважила, що хоч кінза (а вона там всюди) - то не моє, але спробувати варто було, щоб знати, але ж так само треба відчути і їхню літературу, яку я до того часу не читала. І ось саме так ця книга і прийшла до мене. Зважаючи, що автор отримав за цю книгу Пулітцерівську премію, легкого читання чекати не доводилося. Та й тема нелегка, бо війна — то завжди жах, вона, навіть закінчившись на папері, триває у серцях і душах. "Наш народ не з тих, хто йде на війну за помахом чиєїсь руки, під ревіння труб і сурм. Ні, ми билися під звуки пісень про кохання, бо ж ми італійці Азії." Головний герой, від імені якого ведеться оповідь, — подвійний аґент. І ця подвійність у ньому в усьому — народжений поза шлюбом, син азійки та європейця, член комуністичної партії, але йому імпонує життя в Америці, ненавидить вбивства, але вимушений займатися брудною роботою. Але ж таку саму ломку переживає і його рідна країна. То він у своїх тортурах (і це не фігуральний вислів) не самотній. Сповідь, що поступово, але невідворотно, накопичує страхи, багно та міазми. Про це читати треба, вирішуйте самі, чи вам це на часі.
Котолог