З цією книгою хочеться сперечатися! Місцями вона мене нервувала, місцями викликала просто скептичну посмішку. Вальтрауд Міттіх написала листа батькові, якого не знала, і водночас своїй незвіданій напів батьківщині. Котру відкриває заново. Починається ця історія у далекому воєнному 1945 році. Мама авторки закохалася у "росіянина з Києва". "Стоп, що?!" - спитаєте ви. Але так. Для багатьох європейців і не лише європейців радянський союз дорівнює росія. Чи не тому у тих же німців виникло почуття вини перед росіянами за Другу світову і тиражоване визнання росії найбільш постраждалої країни. Україна, якою двічі прокотився фронт, здивована. Отже, так. Її батько був з Києва. Що вона знає про Київ? Що вона знає про батька? Власне, нічого. Не знає, чи вижив він у війні. Чи повернувся додому. Чи був запроторений до Гулагу за те, що потрапив у полон. Через неможливість дізнатися більше про батька письменниця вирішує дізнатися більше про Батьківщину. І не скажеш, що не старалася, але якось воно все так фрагментарно. Десь щось чула, корупція, погана медицина, справа Марківа, Донбас, епідемія ковіду. Зацініть уривок, власне про Донбас: "бойовиків, яких фінансують, можливо, навіть багаті російські олігархи" Прокиньтесь, пані! Кадрові російські війська, ау! "Демократія в Україні ще не закріпилася остаточно " Відчувається західноєвропейська зверхність. Я не заперечую, що в Україні є корупція, але не варто так менторськи про це говорити, ніби ви святі. Всі бачили фото путіна на весіллі очільниці австрійського міністерства. Риторика про неоднозначність війни - ще один тригер для мене. А загалом там багато роздумів. У листі до батька Вальтрауд розповідає про себе, про свою родину, роботу, погляди і переконання. Про Целана і Рота, про Броди і Чернівці, про Тироль і мови. Книга була дописана до початку повномасштабного вторгнення, і я дуже сподіваюся, що авторка, як і багато інших європейців, розклала все у своїй голові на правильні полички.

Це буквально лист - довгий, часом сплутаний і не послідовний, як потік думок, - лист доньки до батька, якого вона ніколи не знала. А все, що знала про нього, - це те, що батько був «росіянином з Києва», бо ж її матір зустріла його у таборі для військовополонених під час Другої Світової. І лише згодом вона освідомлює, що той насправді був українцем, і це стає для неї одкровенням і змушує багато про що замислитись. І багато у що зануритись. Тут багато особистого. Багато роздумів. Багато рефлексії. Думки часом сумбурні, але героїня ніби намагається зрозуміти себе і одночасно зрозуміти Україну, її долю, її історичний контекст. І для цього вона проводить паралелі зі своєю батьківщиною - Південним Тиролем, і ситуація там дійсно багато чим перекликається з тими культурними нюансами, що маємо у себе - наприклад, стосовно мовних питань. Іноді важко встежити за лінією оповідання. Це більше емоційний потік, думки героїні трохи скачуть з особистого на глобальне. Але в якийсь момент я піймаоа хвилю і текст буквально полився крізь мене. Мені важко скласти враження від книги. Вона скоріше відчувається не як книга, не як історія, а як довга розмова з незнайомою людиною, яку поступово пізнаєш все більше - і в той самий час не пізнаєш. Як ніби співрозмовниця з потягу, з якою подорожуєш протягом доби. Ця розмова наповнює, майже не втомлює, але оцінити її за якоюсь шкалою не виходить. Дає якесь відчуття завершеності, і при цьому не можеш розповісти, про шо конкретно йшлося - бо одночасно про все і ні про що. Тож навіть не знаю, кому б я порадила таку книгу. Якщо відчуваєте у собі такий настрій для вислуховування чиїхось рефлексій - беріться.