Для поціновувачів Еко - це той самий Еко. З довгими реченнями. Історичними відсилками, іронією, несподіваними висновками, мішаниною фактів і вигадки, в якій чорт ногу зломить, а Еко - в цій - вибудує власний незвичайний погляд на звичайні речі. Автор тут місцями цинічний і більш прямолінійний. Він не намагається сподобатись, чи захопити сюжетом. Але в цьому і є стиль і суть письма Еко - в самодостатній глибині і ясності думки. Про що книжка? Про те, що сприймається пересічним мешканцем, споживачем очевидним і зрозумілим, ніколи таким не є. Теорія змов? Хто це сказав? Історичне географічне тло - 18 сторіччя. Європа. Бажання незалежності і бажання домінувати, контролю і впливу. Де? Скрізь - серед партій, гуртків і осередків революціонерів і опозиціонерів, анархістів, монархістів, бомбістів, атеїстів і вірян, пап і імператорів. Тут як і зараз - слово править бал, а вигадане воно, чи правдиве, це питання не суттєве.

«Маятник Фуко» — це захоплюючий, інтелектуально насичений роман, який об'єднує історію, філософію, містицизм і літературні алегорії в унікальну сплетену тканину, де кожен елемент має значення. Умберто Еко знову вражає своєю майстерністю у створенні твору, який не тільки розважає, але й змушує замислитись, поринувши в глибокі роздуми про історію, культуру і наше сприйняття реальності. Основний сюжет обертається навколо трьох головних героїв, які працюють у видавництві і створюють свою власну «таємну історію», яка з часом починає виходити з-під контролю. Вони придумують ідею створення змови, натхненної стародавніми містичними теоріями і символами, такими як алхімія, ритуали і масонські ордени, тільки для того, щоб зрозуміти, що гра з вигаданими міфами і вигаданими істинами може перетворитись на щось небезпечне і дуже реальне. Еко створює світ, де вигадка і реальність переплітаються, змушуючи читача постійно сумніватися у тому, що є правдою, а що — лише плодом фантазії. Роман переповнений численними культурними посиланнями, цитатами з історії, філософії, літератури та навіть з поп-культури, що надає йому інтелектуального багатства. Кожна деталь має своє значення, і прочитання цієї книги, без сумніву, викликає відчуття задоволення від того, як усі шматочки пазла складаються разом. Стиль Еко в «Маятнику Фуко» поєднує літературні прийоми постмодернізму з тонким гумором, сарказмом і складною мовою, що може здатися важким, але водночас робить книгу по-справжньому глибокою і багатозначною. Еко володіє рідкісним даром створювати текст, який залишає простор для власних інтерпретацій, а його спокійно саркастичний тон і безліч наукових і культурних алюзій дозволяють читачу не лише насолоджуватися творами класичної літератури, а й ставати частиною інтелектуальної гри, яку він розгортає. «Маятник Фуко» — це не просто детектив або містичний роман, це справжнє філософське дослідження, яке досліджує межу між реальністю і вигадкою, сприйняттям і ілюзією. Книга змушує задуматися про те, як ми створюємо свої власні міфи і теорії, і як легко можна втратити межу між тим, що ми вигадуємо, і тим, що ми сприймаємо як істину.

Враження від книги дещо суперечливі. З одного боку це захоплююча детективна лінія, з іншого – купа філософських роздумів на релігійні і не лише теми та історичної інформації про різні ордени і єретичні відгалуження у тодішній католицькій церкві, які ніби створюють тло для власне розслідування, але часом того тла аж занадто багато і воно конкурує з основним сюжетом. Власне, книгу можна було б розділити на два повноцінних твори: детектив та історичний роман, – і оскільки я йшла за першим, то часом доводилося продиратися через цілі розділи тексту з купою відомостей, що мене мало цікавили і які практично не впливали на основну сюжетну лінію. Таке враження, що автор хотів по максимуму скинути на читача всю інформацію про ті часи, яка йому відома, не особливо переймаючись тим, чи потрібна вона тому читачеві.

Ще до початку знайомства з книгами Умберто Еко, я чула і читала дуже багато схвальних відгуків про них. Особливо саме про книгу "Ім'я рози". Це справді захоплююча детективна історія з глибоко пропрацьованою історичною основою. Вже з перших сторінок твору автор глибоко занурює читача в історичні передумови роману. Історія релігійних орденів середньовіччя та їх течій, боротьба між Папою Римським та імператором за владу та вплив, релігійні диспути та суперечки — все це є невід'ємною частиною книги і грає важливу роль, в тому числі для детективного сюжету. Вільям Баскервіль прибуває, з важливим завданням, в монастир разом зі своїм учнем Адсо. Абат просить Вільяма розслідувати загадкову смерть одного з ченців. В наступні дні станеться ціла серія загадкових смертей ченців при ще більш страхітливих обставинах. І чим далі Вільям з Адсо будуть проводити своє розслідування, тим більше буде натяків на таємничу бібліотеку, в яку заборонено заходити. Тому для успішного розслідування Вільяму з Адсо доведеться самотужки розгадувати таємницю бібліотеки, незважаючи на заборони та забобони в монастирській обителі. Мені дуже сподобалася ця історія) Це чудова книга, яку варто прочитати!

Наступна книга Умберто Еко "Маятник Фуко" виявилася великою за розміром - 1132 (електронні) сторінки. Але це зовсім не завадило мені її швидко прочитати завдяки складному та, водночас, захоплюючому сюжету. Історію читачу розповідає Казобон, наймолодший учасник подій. Навчаючись в університеті, Казобон познайомився з Якопо та Діоталлеві. Якось зайшовши до видавництва "Ґарамон", Казобон стає випадковим слухачем теорії полковника Арденті про тамплієрів. Після цього Арденті зникає в невідомому напрямку. Казобон їде в Бразилію на деякий час, потім повертається та починає працювати на постійній основі в видавництві "Ґарамон" разом з Якопо та Діоталлеві. Згадавши про полковника Арденті, троє друзів починають вигадувати власну інтерпретацію "Плану" тамплієрів. А якщо тамплієри справді вижили і продовжують існувати зараз? А якщо вони хотіли завоювати світ, але щось їм завадило? Так поступово автор пов'язує між собою тамплієрів, розенкройцерів, масонів, кабалу та багато інших релігійних течій, та визначних історичних подій. І ця теорія змови стала найцікавішою частиною книги. Вкінці книги, гра та містифікація, яку вигадали головні герої, перетворюється на манію і вигаданий "План" тамплієрів стає реальністю для всіх персонажів цієї історії.

Наступна книга Умберто Еко "Бавдоліно" здивувала мене з першої глави. І справа була не в довгих реченнях з латинськими словами, адже це було і в "Ім'я рози". Було багато дивних слів, через що текст був нечитабельний. Виявилося, що перша глава — це перші сторінки щоденника підлітка Бавдоліно, який ще на той момент не вмів гарно писати. І це єдина така глава в усій книзі) Вже в наступній главі автор переносить читача на 50 років вперед, де Бавдоліно рятує Никиту та його сім'ю в зруйнованому Царгороді. Натомість він просить Никиту вислухати його історію життя. І хоча, і сам Бавдоліно, і Никита неодноразово нагадують читачу, що Бавдоліно той ще брехун, читати його історію дуже цікаво. Бо Бавдоліно є чудовим оповідачем, який розповідає про власні карколомні пригоди, що відбувалися на історичному тлі. "Бавдоліно" - моя друга улюблена книга Умберто Еко після "Ім'я рози". Я раджу прочитати цю книгу всім любителям історичних романів!

Наступна книга Умберто Еко "Празький цвинтар" схожа на попередню прочитану книгу "Бавдоліно". Але, якщо Бавдоліно це гарний, симпатичний герой, який вигадував заради захисту своїх друзів та короля, то капітан Симоніні — цинічний, безпринципний антигерой, до того ж расист, сексист та антисеміт, який зневажає та використовує інших людей заради власного зиску. Втративши пам'ять, Симоніні пише щоденник, де пригадує події власного життя, починаючи з дитинства. В якийсь момент, в ці записи втручається абат Далла Піккола, який живе по сусідству, та за дивним збігом обставин теж втратив пам'ять. Досить кумедно виглядають діалоги між цими двома персонажами, тим паче, що (спойлер!), це одна і та сама особа. Автор ще в передмові стверджує, що події, описані в книзі, були реальними і лише головного героя він вигадав. Завоювання Гарібальді в Італії, війна та революції в Франції в часи Паризької комуни, боротьба єпископів проти масонства, перші появи психіатрії з молодим Зиґмундом Фройдом. Та особливо мене вразила справа Дрейфуса, про яку я раніше вже чула, проте деталі цієї справи мені були невідомі. Читати цю історію було цікаво, незважаючи на неприємного головного героя.

"Номер нуль" - останній виданий художній роман Умберто Еко. З цікавого, що прочитала у Вікіпедії: роман був написаний набагато раніше, але автор не захотів його видавати відразу через схожість з попереднім написаним "Маятник Фуко". Так, між цими двома романами є схожі сюжетні елементи та персонажі. Але "Номер нуль" менший за розміром (майже в п'ять разів) і набагато веселіший та світліший. Одного ранку Колонна, головний герой роману, з подивом дізнається, що в його квартирці в Мілані зникла вода. За допомогою сусідки він виявить, що хтось її вимкнув, закрутивши вентиль на кухні. Подальші роздуми героя про те, як так сталося, дуже кумедні. Та невдовзі, Колонна приходить до висновку, що хтось вдерся вночі в його квартиру. Тому він починає пригадувати з чого, все почалося. Пообіцявши великі гроші, героя покликали працювати в новій газеті, в якій мали виходити скандальні статті, щоб шантажувати відомих та впливових людей. Там Колонна знайомиться з іншими журналістами, та найбільше, з Романо Браггадочо та Майєю Фрезія. З Майєю у героя з'являються романтичні стосунки, тоді як Романо стане найбільшою проблемою через свою пристрасть до таємних змов. Вкінці роману, після опису захоплюючих подій, Колонна, наляканий, переїжджає в будиночок в селі до Майї. І завдяки її любові та здоровому глузду, врятується від параної та відчує впевненість та спокій. Так, в нашому житті багато шалених подій. Та врешті-решт, на зміну темним дням, завжди приходить новий світлий день. Саме відчуття надії подарував мені цей роман, що зробило його моїм улюбленим.