Якщо вас цікавлять перекази знайомих з дитинства казок, то вам неодмінно треба почитати цю книгу! "Колючий живопліт" - це "Спляча красуня", але навиворіт. Це доволі темна (ми ж говоримо про Т. Кінгфішер) історія, але приправлена гумором та сповнена теплом, добротою та всепоглинаючою любов'ю. Це історія про те, що ж насправді трапляється з дітьми, яких викрадають фейрі, і навіщо накладати на прекрасну дівчину могутнє сонне закляття та огортати місце її спочинку непрохідним колючим живоплотом. Авторка уміло проникає в найтемніші куточки знайомої усім казки та відповідає на питання, які нас завжди цікавили, але на які ми, будучи дітьми, боялись почути відповіді.

Ця історія сподобалась навіть більше, чим перша книга. Авторці вдалось посити книгу народними страшилками, що додало їй оригінальності та моторошності. З нетерпінням чекаю на продовження

Хороший ретелінг на давно відому історію. Було не дуже оригінально, але авторці вдалось створити хорошу моторошну атмосферу, що тримає в напрузі. Ідеальне читання для осені.

Ця книга написана для дітей, але її варто читати і дорослим. Це водночас дуже легка і дуже складна історія, весела та сумна, історія про те, як важливо залишатися людиною в найскладніші моменти, і що навіть від маленької людини може залежати життя інших. Було дуже цікаво обговорювати книгу на книжковому клубі, бо в ній настільки важливих питань піднято, що можна говорити без упину.

Продовження мені сподобалось менше. Стиль написання і гарне оформлення на тому ж рівні, а от сюжет.. Тут нема як такої загадки та і чіткого розкриття подій, як в першій частині. Дуже багато тут флешбеків з війни і до-/післявоєнних часів. Читати було цікаво, але після останньої сторінки приходить розуміння, що чогось не вистачило. І жителі села парою слів згадувались і сама історія з цією жінкою вночі теж не зрозуміла дуже. Поки читала все подобалось, але загальне враження трохи просіло.

Така гарна манюнька, дуже приємно в руках тримати і обкладинка шикарна. Робота перекладача прекрасна. Сама історія цікава і доволі моторошна, зайці ці мене кошмарили ще пару днів після прочитання. Дивує, як в такому невеличкому об'ємі вмістилась ціла повноцінна історія з повністю розкритими персонажами. Рекомендую тим - хто полюбляє наукову фантастику і полоскотати собі нерви темними вечорами.

Це ретелінґ "Сплячої Красуні" на новий манер. Авторка зробила власне цікаве нововведення і додала хоч і невеликий, але вкрай трагічний родинний секрет. Оповідь сфокусувалась на історії самої "феї", яка напартачила, коли передавала дар для королівської дитини. Остаточно занурившись у власне почуття провини, Жабуня невсипущо охороняє сон принцеси. Вирощує хащі навколо башти, магією відводить від неї людей. Терпляче вичікує, коли всі згадки про башту та дівчину в ній зітруться з людської пам'яті.. Століття за століттям.. Аж доки одного дня біля живоплоту не стає табором лицар-мандрівник. Скажу чесно, я очікувала більшого. З одного боку, було цікаво подивитись на саму історію під іншим кутом. Також лейтмотивом крізь все оповідання проходить думка про те, що почуття провини може бути доволі саморуйнуючим. Надмірна спокута лише краде час, сили та розколює душу. З іншого - от саме тому, що я не очікувала звичайної казки, мої враження від цієї історії скоріш просто ніякі. Я не побачила ані обіцяної готичної історії, ані горору, що майстерно переплітається з чарівною казкою (як було зазначено в анотаціях та рецензіях). А ще у мене є питання і до характерів основних персонажів. Жабуня - це слабка і часом просто нікчемна істота, яку постійно хочеться спитати: "Ну чого ж ти мовчиш, якщо тобі це не до душі?" Вона не задає собі питань, а просто існує та діє, згідно з тим, що їй диктує власне атрофоване почуття провини, яке буквально затопило майже все її єство. А думати та аналізувати починає виключно тоді, коли такі очевидні питання та висновки їй озвучують інші. Або неодноразово бачила коментарі про те, який Халім ніжний та милий чоловік. От тільки я так не вважаю. Лицар робить виключно те, що сам собі надумав. От вирішив він врятувати панну в біді, і він це зробить, не зважаючи на всі заперечення Жабуні. Тим паче він за це обов'язково вибачиться, бо мама вчила його чемності, але все одно зробить по-своєму. Ну а любовна лінія, нмд, тут сильно притягнута за вуха. Звісно, я все ще не можу сказати, що це погана історія. Вона цікаво написана. В ній є добро, співчуття, сум та радість. Тут також є жорстокість і розплата (графічних описів знущань над тваринами чи людьми немає, якщо що). Є над чим замислитись і що обговорити. Просто не моя казка. Ще зауважу, що це також доволі невелика книжка - 140 сторінок. І можливо, в цьому її перевага. Я спокійно дочитала до кінця, а бажання відкласти читання, не дійшовши до фіналу, так жодного разу і не виникло, хоч в певний момент стає зрозумілим, які висновки зроблять герої і чим все закінчиться. На жаль, я не можу порівняти "Колючий Живопліт" з іншими книгами авторки, бо це моє перше знайомство з її творчістю. Але щось мені підказує, що це все ж не дуже типова для неї історія. А тому згодом продовжу знайомитись з книгами пані Кінґфішер і далі. На останок же залишу уривок з діалогу, який, нмд, чудово характеризує основну ідею книги: "- .. Однак це я напартачила з даром. Це я не дала їй те, що треба. Тому я мала залишитись. - Ви думаєте, що мали заплатити двома сотнями років за випадкову обмовку? Жабуня вирячилась на нього."

Обкладинка цієї книжки настільки моторошно-притягальна, що я б купила її навіть без анотації, тож у мене не було шансів) А коли вже відкриваєш — стає зрозуміло, що всередині все так само похмуро й заворожливо, як і обіцяла палітурка. Повернення до циклу «Клятвений солдат» — як зустріч зі старими друзями, які точно-точно втягнуть тебе у халепу, але ти все одно рада їх бачити. Алекс, його неперевершений помічник Анґус та мікологиня Євгенія Поттер — та сама трійця, з якою хочеться їхати навіть у найсіріші й найтемніші ліси Галлації. Кінгфішер знову робить свою магію: бере забобони, нічні кошмари й напівзабуті легенди та змішує все це з фірмовим гумором. Тут навіть вуса Анґуса працюють як повноцінний персонаж — вони реагують, обурюються і часом говорять більше за свого власника. Сюжет стартує з прибуття до мисливського будиночка Алекса серед лісу. Доглядач мертвий, а місцеві мешканці переконані, що в околицях блукає моройка, яка краде дихання уві сні. Прямого хорору тут менше, ніж у «Що тривожить мерців», зате значно більше фольклорної містики: тієї, що підкрадається повільно й не відпускає до останньої сторінки, бо лягати спати — найгірше рішення. І так, я точно продовжу цю серію — хоч би що там знову ховалося в глибинах.