"Бог не без милості, нечисть не без щастя" Розкішне українське міське фентезі, в яке я з головою занурилася з першої сторінки Альтернативний Київ 1913 року, Межа, де, виявляється, цілком природно можуть співіснувати люди і людиноподібні (нечисть) Де вигаданий авторкою світ вплітається у світ реальний, з реальними історичними подіями та постатями Де багацько української міфології з її ієрархією міфічних істот, та стародавніх легенд про саму столицю (до речі, в кінці книги є Словник нечисті та Історичні коментарі, що дуже допомагає в розумінні загальної картини) Ви можете просто, з насолодою, прочитати шість детективних історій, які, за дивним збігом обставин, має розслідувати відомий чиновник, детектив Тюрин, щодня зіштовхуючись з різноманітною нечистю та страшними злочинами Він прагне якомога швидше залишите це місто, та сімейні таємниці не дають йому спокою: загадкова книга, залишена йому від батька, сторінка за сторінкою відкриває давні пророцтва, з якими конче потрібно розібратися самому Олександру Петровичу, аби знайти відповідь на питання: хто я? А можете глибше поринути в роздуми, розпізнаючи між рядків безліч алюзій на тему "інакшості" і пошук власної ідентичності, міркувати про дуальність світу і перебування на Межі між світами та про безліч відсилок на Біблійну тематику та й не лише Це саме той випадок, коли фентезі не є втечею від реальності, а спробою її глибшого осмислення і розуміння Люблю, коли книга залишає по собі не лише задоволення, а й питання Тоді хочеться повертатися до неї і перечитувати ще, але вже з новим поглядом, і, звісно, з продовженням цієї неймовірної історії Атмосферно, глибоко, багатошарово! Щиро раджу!

Збірка оповідань, яка переносить в різні епохи та куточки України, від давнини до космічних станцій майбутнього. Авторки майстерно поєднують історичну реальність із фантастикою, створюючи яскраві пригоди, містичні історії та глибокі роздуми про коріння та ідентичність. Книга дарує відчуття подорожі крізь час і простір, відкриваючи нові світи та змушуючи заново відкривати красу та загадковість України.

Книга "Хроніки незвіданих земель" - це своєрідна часопросторова карта України, яка веде читача від античних часів до далекого майбутнього - як в історичному, так і у фантастичному ключі. Це справжня мандрівка у часі й просторі України, якою ми її ще не знали - чарівною, міфічною, техногенною і космічною. П’ять авторок - п’ять унікальних голосів, що разом створюють мозаїку сюжетів, стилів і настроїв. Особливо вражає, як кожне оповідання відображає окрему епоху: від античних берегів Криму до марсіанської колонії у XXIII столітті. Проте головне - скрізь відчувається український дух, навіть у найфантастичніших реаліях. Світлана Тараторіна майстерно переплітає грецьку, римську та місцеву міфології, створюючи атмосферу античності з яскравими описами природи і давніх ритуалів. Наталія Довгопол поєднує сучасне життя з історичними легендами, додаючи містичну інтригу та дух лицарської романтики. Ірина Грабовська занурює в атмосферу індустріального Донбасу, створюючи містичний трилер з детективними нотами та глибокою емоційною психологічною складовою. Наталія Матолінець вплітає в оповідання урбан-фентезі, антифашистські та антиссовєтські мотиви, розповідаючи драматичну історію про пам’ять, магію і кохання. Дарія Піскозуб створює космічну оповідь з елементами політики та соціальної драми, де майбутнє України - від Галичини до Донбасу й Сходу - розкривається через призму космічної колонії. Рекомендую цю збірку всім, хто шукає українське фентезі нового рівня - з глибокими темами, цікавою формою та справжнім зануренням у незвідане.

Це захоплива мандрівка крізь час і простір, у якій майстерно поєднано історичні реалії та фантастичні елементи. Авторки створюють багатошаровий світ, де кожне оповідання відкриває новий вимір України — від давнини до далеких космічних поселень. Книга вражає атмосферністю, різноманітністю сюжетів і щирою любов’ю до української культури.

Вперше читала книгу на цю тему і мені було дуже цікаво. Безліч порад для будь-якої стадії написання від ідеї до оформлення листа на подачу видавництву. Вправи в кінці кожної глави прикольна штука, вони не такі прості, як здається. Далеко не з першого разу вдавалось робити. Але це дуже допомагає розвивати уяву і розуміти, що взагалі хочеш від тексту. Задоволена книгою абсолютно. Буду повертатися до неї неодноразово, бо це все ж посібник.

Без зайвої пафосності, з конкретикою, прикладами й завданнями, які реально хочеться виконати. Відчувається, що писали практики — кожен зі своїм поглядом і досвідом. Корисна не тільки тим, хто мріє про роман.

Книга велика за обсягом, оформлення додає естетичної ваги й візуального задоволення. В антології як уже досвідчені автори, так і молодші. Тут зустрічаються теми пам’яті, ідентичності, соціальних трансформацій, інтимного життя, територій, внутрішнього світу. Є тексти, що мають експериментальну форму або глибоко символічний, поетичний стиль, а є такі, що йдуть прямими шляхами — це дає напруження, дає простір для порівнянь. Читаючи збірку, маєш відчуття, ніби переливаєшся крізь часові шари: бачиш, як змінюється Україна — і не тільки історично, політично, географічно, але внутрішньо — в стилі, у темах, у способах говорити.

? «Людина чи відживлений — байдуже, в очах покоївки читався однаковий страх перед представником влади». ? Урбан-фентезі в сеттінґу дореволюційного Києва від Світлани Тараторіної мене одночасно і дуже приємно вразило, і залишило байдужою. З вражаючого тут беззаперечно висока якість тексту і створений авторкою альтернативний світ (а також підхід Тараторіної до створення світів своїх книг). Побудований на історичних фактах і особистостях реального Києва, Київ «Лазаруса» вийшов абсолютно фантастичний, складний і дуже живий. Напружена, наелектризована тогочасна атмосфера шикарно перейшла у фентезійну реальність світу, де нечисть живе поряд з людьми. Київ фентезійний, як і тогочасний Київ реальний, відчувається тут, наче велетенська порохова бочка, довга і багатоступенева детонація якої — лише питання часу. Мені сподобалось передчуття пожежі, і сподобалось, як воно горить. Я бачила негативні відгуки, в яких людей вибісило, що люди у Тараторіної — росіяни, а огидна для них нечисть — українці. І так, враховуючи реальний історичний контекст, на якому ґрунтується роман, важко не зіставляти, хто є хто, але й таке трактування видається мені поверхневим. По-перше, нечисть тут — не тільки і не стільки українці, скільки малі народи імперії загалом: кілька єврейських погромів, які відбувалися у Києві, згадані тут як погроми нечисті; люди ж — титульна нація. Тараторіна не скочуюється в утопічність, рожеві окуляри і пропаганду, а натомість обирає складніший шлях: зобразити хаотичність, складність і тертя незліченої кількості політичних й етнічних груп. Це про те, як різноманітні спільноти уживаються (або не уживаються) на одній землі, в одній імперії, в одному мультикультурному місті. І ця правдоподібна різноманітність, цей хаос видається мені хайлайтом, а не недоліком твору. Але попри всі ці заслуги тексту, розчарування в тому, що емоційно він залишив мене байдужою. Можливо, справа в мені: «Лазарус» нагадує мені Праттчета і Гоголя одночасно, і хоч я не шанувальниця, жодного, роботи обох безсумнівно мають знак якості і велику кількість шанувальників. Але у будь-якій книзі, в тому числі фентезі, я перш за все шукаю так зване «character study», тобто вивчення, заглиблення в особистість героя, тоді як у «Лазарусі» панує іронія, декорації й екшн. Сюжет для мене — лише інструмент для розкриття характеру в різних умовах. А тому коли персонажі твору — «два притопи, три прихлопи», персонажі-функції, емоційної прив’язки до них не стається, і мені не цікаво. Єдиний, і дуже поверхневий психологічний конфлікт, який постає в цій книзі, — це прийняття себе і визначення свого місця, своєї точки в системі координат різнобарвної популяції світу Тараторіної. Все інше — хіба що атмосфера і вайби, які авторці безперечно вдалися, але самих їх не вистачило, щоб «Лазарус» залишив на мені глибший відбиток, ніж просто інтелектуальний. А втім, коли я бачу настільки якісний у виконанні український фентезі-твір, I cheer and I clap.