Книга велика за обсягом, оформлення додає естетичної ваги й візуального задоволення. В антології як уже досвідчені автори, так і молодші. Тут зустрічаються теми пам’яті, ідентичності, соціальних трансформацій, інтимного життя, територій, внутрішнього світу. Є тексти, що мають експериментальну форму або глибоко символічний, поетичний стиль, а є такі, що йдуть прямими шляхами — це дає напруження, дає простір для порівнянь. Читаючи збірку, маєш відчуття, ніби переливаєшся крізь часові шари: бачиш, як змінюється Україна — і не тільки історично, політично, географічно, але внутрішньо — в стилі, у темах, у способах говорити.
Стефа і Аделя — двоє дівчаток-одноліток, що росли разом майже як сестри. Майже, бо Стефа була і приймах, її взяли жити в будинок відомого лікаря після загибелі родини Стефи. Дівчинка мала "служити" Аделі. Власне, так вона і робила, доглядаючи свою подругу-сестру, як квітку. Аделя ж росла, як янгол, що не знає нічого земного: жодних буденних турбот. Та й нащо, якщо можна все доручити вірній Стефі? І все б добре, якби не сильний характер та амбіції кожної з "сестер". Гордість і любов, бажання бути покірною та догоджати, але й не давати себе принижувати — все це балансує, хилиться то в один бік, то в інший, створюючи між дівчатами, а потім і між жінками, дуже складні стосунки — від любові до майже ненависті. А якщо до цієї гримучої суміші додати ще чоловіка, або й кількох — вийде просто ураган емоцій і безглуздих вчинків. Красива книжка, за багатьма параметрами. Тут дуже багато смачних описів (які, втім, можуть дратувати тих, хто такого не любить): їжі, будинків, інтерʼєрів, стосунків, Станіславова початку 20ст. Ці описи створюють атмосферу, а також проявляють характер — і міста, і дівчат. Ну і неочікувана для мене розв'язка. Загалом, напевне, найлегша книжка для знайомства з авторкою. #марафонкнигомам
Неймовірно насичений випуск, легендарний пул авторів та авторок, окремий респект за двомовність, чудовий подарунок для іноземного друга!
Вона змусила його відчувати чуже почуття провини, відібравши й заперечивши почуття провини, яке належало йому і його родині. "Ніхто не має права відбирати в людини її почуття провини". Супер неоднозначна книжка. Від "люблю" до "ненавиджу" - один розділ. Як обкладинка - все гострими, ріжучими уламками накидано. А чи збереться докупи? Процитую один з відгуків, який здався мені дуже влучним: "І ти, хоч як уже звикла до вставок про майстра Пінзеля чи Баал Шем Това, вигукуєш роздратовано: - Та що ж це за WTF? Це взагалі не те, що я збиралась читати. - А що ти збиралась читати? - Та ж «Амадоку»! - Ну от і читай «Амадоку»." Роман великий і важкий (1 кг 68 г, важила). Третя частина мене просто втомила, розізлила й змучила, це було топове снодійне для мене, в той час як інші частини я читала швидко і захоплено. Якби книжка вміла говорити, вона б сказала "Ти очікувала розповіді про воїна, який втратив пам'ять? Це твої проблеми, бемм! - читай про єврейську релігію 200 ст. Давай, впірьод, дарагуша. ✨ я так собі придумала, що Віктор і Богдан- це як якась ідеальна Україна, й та, якій ми хочемо змінити пам'ять і очистити від гріхів. Богдан - воїн, зі складною долею та важкою травмою, якому ти співпереживаєш та бажаєш дізнатися про його родину якомога більше - саме баба Уляна та її сестри, єврей Пінхас, мала Фейга та ОУНівець Криводяк займають найбільш цікаву частину роману. Частину з НАШОЮ історією. А от Віктор - сєпар, й це хочеться якось перепрошити, викреслити, замінити на іншу історію. Віктор говорить вночі після поранення російською, бо українську він навіть не розуміє. Про це знає лікарка Віктора. А от жінка на ім'я Романа це намагається заперечити, й скориставшись втратою пам'яті вселити в його голову чужі спогади. Нащо їй це? Дивовижно, яку неприхильність викликає Романа, хоча саме вона бере під опіку пораненого Чоловіка й, здавалося б, її ми б мали поважати й захоплюватись добротою й силою духу. Натомість вона банально дратує своїми діями та словами. "Мутна" якась, та Романа. Спочатку ти думаєш, що з тобою щось не так, потім - що Софія погано пише. І аж вкінці ти розумієш, що це- шедевральна майстерність! ✨Мова тут- мед.
В цій книзі Софії Андрухович надзвичайно точно виходить описувати людей. Таке враження, що вона їх бачить через збільшувальне скло, з усіма їх таємними рисами, як добрими, так і огидними. І останніх, що не диво, завжди більше? Мені книжка прийшла добре в настрій. "Жінки їхніх чоловіків" - коротка проза - дуже сподобалась, хоч в ній і багато пороків. Є огидне, часами навіть шокуюче. Та на диво, навіть читаючи про те, як коханець ховає випадковий труп своєї колишньої, було трохи смішно: так детально і правдиво описана трансформація людини від "бідна жінка" до "шкода, що не я її вбив". "Старі люди" мене трохи заплутали. Авторка склала дуже дивну пару, "старої" жінки, яка зовсім такою не здається, адже жива, ексцентрична, швидка на життя, та молодого хлопця, студента. Їх життя разом - майже ідеальне, аж поки молодість не перемагає. Фінал історії, як на мене, відкритий, адже додумувати, що буде із парою далі - пропонується читачу. Я б порівняла цю книжку із "Транзішн" Олександра Михеда. Чомусь така асоціація сама собою прийшла мені на думку - так схожий їх спосіб дивитися прямо на людей, наводити різкість, показувати просто все, навіть те, що показувати соромно і неприємно. Вцілому, читанням задоволена. Ну і додатковий плюс: шикарне видання книги, з ілюстраціями Pixpenart, приємним папером та обкладинкою софт тач. Насолода. #марафонкнигомам
Історія не може залишити байдужим, вона цікава і непересічна. Але зовсім не моя. Відчуваю себе наче вийшла з болота, і вся та імла й бруд, що були на поверхні води обліпили з ніг до голови. Книжка викликає емоції, і це, певно, так і має бути. Проте я навіть не знаю, як і кому її можна порадити. Над нею є про що поміркувати, є що обговорити на книжковому клубі чи просто з друзями. Вона запам’ятовується і лишає в голові слід. Таку літературу варто читати, як мінімум для розширення своєї обізнаності і кута зору, але я досі не розумію, чи рада я що її прочитала чи ні ?
Котолог
