Культовий роман Оскара Вайльда, що посідає особливе місце в європейській літературі кінця ХІХ століття та є вершиною його прозової творчості. Це філософська притча про красу, моральний вибір і руйнівну силу гедонізму, написана в дусі естетизму, який Вайльд послідовно відстоював у своїх творах. Образ Доріана став символом страху перед старінням і відповідальністю за власні вчинки. Роман неодноразово екранізували, і він досі надихає кінематограф та театр, підтверджуючи свою позачасовість і актуальність.

З усієї шкільної програми цей твір мені запамʼятався найбільше. Він підкупив мене своєрідність, певною неоднозначністю. Спочатку ти читаєш його із цікавістю, а потім із тривогою. Він ніби не лякає одразу, а спокушає: красою мови, блиском думок, ідеєю вічної молодості. Але що довше читаєш, то чіткіше розумієш — це історія не про портрет і навіть не про красу, а про ціну, яку ми платимо за бажання не відповідати за власні вчинки. Доріан Ґрей не стає чудовиськом раптово (що мені і подобається). Його падіння тихе, однак відчутне. Саме це робить роман таким болісно чесним: у Доріані легко впізнати не вигаданого героя, а реальну людину — ту частину нас, яка хоче насолоди без наслідків. Оскар Уальд пише красиво. Однак кожна витончена фраза ніби шепоче: «Подумай, ким ти стаєш». Портрет у романі — це не містика, а символ пам’яті й правди, від яких неможливо втекти. Він накопичує те, що людина відмовляється бачити в собі. Скажу чесно: після цієї книги не хочеться бути вічно молодим😅. Хочеться бути живим, справжнім і здатним нести відповідальність за свої вчинки. + неймовірне оформлення. Ця обкладинка - це просто неймовірна краса ✨!

🪶「Мало хто в цьому світі здатен саме жити. Більшість просто існує, от і все」🪶 ★★★★☆4,5\5🫶 Випадково натрапила на цю книгу і спершу придбала її в електронному варіанті, але коли читати з кожною сторінкою ставало все цікавіше і поміток моїх ставало все більше... я зрозуміла (на 50 сторінці🙃), що мені потрібна ця книга в фізичному варіанті😌 Тут зібрані деякі публіцистичні твори Вайлда: •"Душа людини за соціалізму" (тут він роз'яснює світогляд ліберального соціалізму та критикує благодійність. Джордж Орвелл назвав таке його бачення соціалізму утопічним та анархічним)) •"Читати чи не читати" (ну настільки коротеньке есе, що його можна було б і випадково пропустити чи загубити 😅 але повз таку назву я все ж не пройшла. Вайлд описує тут книги які ділить на три категорії: ті, які треба читати, ті, які слід перечитати і ті, які взагалі не треба читати🧐 (* теж так ділю книги😉)) •"Арістотель за пообіднім чаєм" (це була найбільш інтригуюча назва🙂 але загалом це рецензія на книгу "Принципи мистецтва спілкування" Дж. П. Магаффі (брит. історика та дослідника античності, наставника Вайлда)) •"De Profundis" (лат. з глибин; це початок 129-го Псалому в Біблії; так лист перейменував найближчий друг Вайлда Роберт Росс; раніше він називався "Epistola: In Carcere et Vinculis" лат. "Послання: в тюрмі та кайдана") (лист Вайлда написаний до "Бозі" Лорда Альфреда Дугласа у січні-березні 1897 року, під час його перебування у в’язниці, у нього був бурхливий роман з Дугласом. І батько Альфреда, маркіз Квінсберрі, публічно звинуватив Вайлда у скоєнні злочину содомії, той подав позов про наклеп, що обернулось проти самого письменника. Його визнали винним і засудили до двох років каторжних робіт😔) (в листі викладені роздуми на різні теми починаючи від Мистецтва закінчуючи релігією (точніше Ісусом). •Ще тут містилася лекція, виголошена перед студентами Королівської академії мистецтв. Вона доволі цікава, в ній він роз'яснює про те, що робить митця митцем і що він створює; як митець співвідноситься зі своїм оточенням, яку освіту він повинен мати й чим гарний витвір мистецтва відрізняється від інших.

Щирий текст, у якому Оскар Вайлд оголює свою душу перед читачем. Це не лише лист про зруйновану любов і зраду, а й глибоке осмислення страждання, покути та творчості як шляху самопізнання.

«De Profundis» я читала повільно, майже вдумуючись у кожне слово, бо хотілося дати Вайльду можливість висловитися до кінця. Це той випадок, коли книга стає не просто текстом — а розмовою між двома людьми, навіть якщо один із них давно не живе. Мене щиро вразило, наскільки відверто він пише про себе. Не як про легенду, не як про «великого Вайльда», а як про людину, яка намагається зрозуміти, що з нею сталося і чому вона дозволила комусь так боляче вплинути на своє життя. У цих рядках багато гніву, образи, дуже багато смутку — але все це живе, справжнє, без прикрас. Я ловила себе на думці, що мені хочеться не аналізувати їхні стосунки, не шукати винних, а просто тихенько сісти поруч із ним у цій холодній тюремній камері й сказати: «Я тебе чую». Бо саме цього йому тоді так бракувало — бути почутим. Те, як він пише про свою провину, про втрати, про надію, що все ще тремтить у ньому, — це дуже по-людськи. У певні моменти текст здається надто гострим, навіть жорстоким, але я розумію, що це була його спроба впорядкувати свій біль, назвати речі своїми іменами, хоча б на папері. Мене дуже зачепило й те, що після всього пережитого він знаходить у собі сили думати про інших — про дітей у тюрмах, про несправедливість системи, про те, як легко суспільство нищить тих, хто не вписується у його рамки. Це не робить його святим — просто показує, що в ньому жила добра, уважна до чужого болю людина. «De Profundis» — не легкий текст. Але після нього я відчула до Вайльда не просто симпатію читачки, а щось значно тепліше й глибше. Ніби познайомилася з ним по-справжньому.

Роман, у якому Вайлд доводить естетизм до межі, перетворюючи красу на етичний виклик. Його мова витончена й точна, а афористичність створює відчуття, ніби кожна фраза — окрема думка про людську природу. Вайлд досліджує спокусу уникнути наслідків власних вчинків і водночас викриває поверховість суспільних моральних норм. У літературі роман став одним із ключових текстів модерністського переосмислення особистості: він ставить питання про те, що ми вважаємо собою — зовнішнє чи внутрішнє, і чи може мистецтво бути просто красивим, не торкаючись темної сторони.

«Портрет Доріана Ґрея» Оскара Вайльда — це історія про красу, спокусу й моральний занепад, де портрет стає відображенням душі героя. Найбільше вражають дотепні й філософські діалоги Лорда Генрі, тоді як сам Доріан викликає змішані емоції — від співчуття до відрази. Книга змушує замислитися над тим, що справжня цінність людини — не зовнішність, а внутрішній світ. Я оцінюю її на 7/10: цікава й повчальна, але не для кожного настрою, радше для тих, хто любить глибокі тексти з філософським підтекстом.

закінчила читати, і мені є що сказати! як на мене, це феноменальний світовий роман, в якому по відчуттях, ти живеш. він так віддає чимось вишуканим і, цей твір, не схожий на жоден з яких я чекала у жанрі класики. персонажі роману такі цікаві, я годна розбирати їх по частинках, кожен запам’ятався. він глибоко інтелектуальний, і не кожен зможе дійсно осмислити його силу (іноді я й сама плуталася серед рядків через їх важкість у розумінні) але це не має зупиняти кожного від прочитання цього писання, він вартий до ознайомлення хоча б один разочок буду ще перечитувати з часом точно і неодмінно знайомитися з автором.