Оскар Вайлд

Ця книга залишила по собі дуже змішані, але глибокі емоції. Це не просто класика — це щось більше. Вона не стільки про сюжет, скільки про атмосферу, про внутрішній розпад, про тіні, які ростуть у серці, якщо довго ігнорувати світло.

Поки я читала, мені постійно здавалося, що сторінки цієї книги пахнуть чимось забороненим — димом, пліснявою розкоші, зіпсованими трояндами. Весь цей світ Доріана — блискучий, красивий, спокусливий — водночас неймовірно порожній. Він мов дзеркало, яке показує тобі найгіршу версію себе. І від того стає моторошно.

Особливо мене вразив образ портрета. Він не просто старіє — він наче вбирає в себе гріхи, брехню, байдужість, самолюбство. І мені було боляче дивитись, як Доріан, маючи безмежну красу і юність, ніби розкладається зсередини. Це така чесна метафора того, як виглядає душа, коли ми обираємо нечесність, зраду себе, байдужість до інших.

Дуже вразив і сам стиль Вайльда — ніби все написано шовком, але під ним — отрута. Його фрази красиві, їх хочеться підкреслювати, але в кожній — щось гірке, щось тривожне. Це книга про моральний вибір, про спокусу і про саморуйнування. І при цьому — про красу, про мистецтво, про вічну людську слабкість перед спокусою бути «більше, ніж людина».

Після прочитання в мене залишилося дивне відчуття — наче я вийшла з дзеркального лабіринту. Трохи злякана, але наповнена. Ця книга не дає готових відповідей, але точно змушує подивитись на себе

Ця історія розповість вам про одного молодого хлопця, який поглянувши на свій портрет, забажав отримати вічну молодість. Так і сталось. На сторінках романів можливо все. Але що ж було далі? Цей вигаданий персонаж описує податливу людську душу, яка, можливо інколи навіть не навмисно, під впливом іншої людини може докорінно змінитись. Ні, він не нарцис, як вважають більшість читачів. Він просто юнак, якого занадто швидко лишили юності... У нашому суворому світі багато таких людей. Вони, як рослини, що без належного догляду швидко зів'януть, або ж навпаки, ті, що цвітуть гарно й постійно, поступово отруюючи свого господаря.
Для себе я виписала кілька цитат, які запали у душу, тому залишу їх тут, можливо комусь, особливо підліткам, вони допоможуть наважитись на цю книгу і більше її не відкладати:

"Є багато речей, яких ми злегкістю позбулися б, якби не боялися, що хтось інший заволодіє ними."

"Хоробрість перейшла від чоловіків до жінок. Для нас це зовсім новий досвід."

"Кожен ефектний учинок додає вам лише додатково ворога. Насправді популярною може бути лише посередність."

"Впливати на людину можна лише віддавши їй власну душу. Об'єкт впливу починає мислити чужими думками, жити чужими пристрастями. Він уже не вартий своїх чеснот."

"Та єдине, чого боїться найсмілиший із нас — це самого себе."

«Портрет Доріана Ґрея» — філософський міф про красу, гріх і душу

Оскар Вайлд у своєму єдиному романі «Портрет Доріана Ґрея» створив справжній літературний шедевр, який вмістив у собі естетику декадансу, філософію моралі, готичну символіку й парадоксальну елегантність стилю. Це не просто історія про молодого чоловіка, чия зовнішність не змінюється з роками, бо весь тягар його гріхів бере на себе портрет. Це роман-дзеркало, у якому кожен читач бачить власні сумніви, прагнення, страхи.

В центрі сюжету — Доріан Ґрей, вродливий і наївний юнак, що під впливом цинічного лорда Генрі вирішує, що краса — єдина вартісна річ у світі. Його бажання зберегти молодість за будь-яку ціну запускає трагічний процес: портрет старіє і викривлюється, відображаючи його моральне падіння, тоді як сам Доріан залишається бездоганним зовні. У цій метафорі — вся сутність естетизму й внутрішньої розщепленості.

Роман сповнений блискучих афоризмів, які вже стали класикою: «Єдина спокуса, якій варто протистояти — це спокуса». Вайлд тонко іронізує над суспільством, мораллю, мистецтвом і самим собою. Але за зовнішнім шиком стилю приховується справжня трагедія душі, що втратила себе, заблукала між гедонізмом і совістю, між зовнішнім і внутрішнім, між портретом і обличчям.

«Портрет Доріана Ґрея» — це моральний роман без моралізації, притча без прямолінійності, готична фантазія, що залишається не менш актуальною у добу соцмереж, коли кожен малює свій «ідеальний портрет», приховуючи справжнє «я».

Це найсильніший художній твір Оскара Вайлда, глибокий і провокаційний, у якому мистецтво, гріх і людина існують у вічному танці. Історія Доріана — це застереження, сповідь і водночас захоплення красою, яка не завжди рятує світ.

Роман сподобався, але хочу залишити відгук стосовно видавництва. Брала по обкладинці, сподобалася більше ніж в букшев, але помилилася. Якісь сторінок наче туалетний папір, на кожній сторінці видно відбиток друку сторінки з іншої сторони, відволікає, не зручно читати

"Портрет Доріана Ґрея" — це книга, яка залишає враження ще довго після її прочитання. Вона не просто історія про юнака, що відмовляється від власної душі заради краси і вічної молодості. Це глибоке розмірковування над людськими бажаннями, моральними переконаннями і самопізнанням, яке викликає сильні емоції.

Доріан Ґрей — персонаж, який спочатку здається неймовірно привабливим і безтурботним, але з кожною сторінкою його характер стає все більш складним, заплутаним і трагічним. Я відчувала, як його поступове падіння під впливом аморального Ґерріґа і поривання до безмежної краси, як страшне очищення душі, боляче відгукуються у моєму серці. Його погоня за зовнішнім досконалістю і байдужість до моральних меж викликають не лише співчуття, а й страх. Він стає символом того, як легковажне ставлення до власних цінностей може призвести до руйнування.

Ця історія показує, як важливо не втратити себе в гонитві за ідеалами, що створюються суспільством або власними забаганками. Я відчувала, як кожен його вчинок, кожен новий етап його спокуси і втрати намагався донести важливе послання: у світі, де все здається досягнутим, в кінцевому підсумку залишаються тільки порожнеча і самотність. Книга змушує задуматися над тим, що справжнє щастя не можна купити чи здобути за допомогою зовнішніх засобів, і що справжня краса починається зсередини.

"Портрет Доріана Ґрея" — це неймовірно потужна і емоційна книга, що ставить перед нами важливі питання про людську природу, жертви заради власних бажань і наслідки вибору, який робимо. Це історія про те, як маніпулювання собою та власними прагненнями може призвести до великої трагедії. І хоч ця книга залишає після себе важкий осад, вона змушує відкрити в собі нові горизонти розуміння світу, людей і нашої власної сутності.

"Портрет Доріана Грея" Оскара Уайльда — це класика, яка вражає читача своїм поєднанням філософських тем і витонченої мови. Цей роман був одним із моїх улюблених ще в дитинстві, і його магія залишається навіть тепер, коли я перечитую його в дорослому віці. Уайльд майстерно поєднує простоту викладу з глибокими питаннями моралі, краси та саморуйнування. Читаючи роман в оригіналі, я ще більше захопився його елегантною мовою і стилем, який не втрачає своєї актуальності та чарівності.

Уайльд тонко балансує між розвагою і глибокою філософією, порушуючи питання про те, як зовнішня краса може затьмарити внутрішню моральність, а саме цей аспект робить "Портрет Доріана Грея" таким вражаючим.

Ця книга в мене в улюблених.
Тут прекрасно все від стилю письма, ідеї, героїв та сюжету. Кожна сторінка дарує незабутні емоції.
Головний герой відверто ще той негідник. Автор піднімає багато важливих тем.
Ця книга буде актуальною завжди.

Коли я починала читати цей роман, вже була знайома з його основною концепцією (думаю, майже всі її знають): є людина, яка залишається молодою, а старіє її портрет. Ось, власне, й усе. Звичайно, чула сотні захоплених відгуків від знайомих, блогерів та колег-письменників, які називали цей роман одним із найкращих.

Яке враження залишилось у мене?

Що стосується стилю написання, то тут нема про що сперечатися – роман безсумнівно шедевральний. Я зазвичай не позначаю у книгах улюблені місця, але цього разу виникло бажання обклеїти книгу стікерами від першої до останньої сторінки.

"У друзі я вибираю людей гарних, у знайомі — людей із гарним характером, а ворогами роблю тих, хто розумний."

Текст дійсно зачаровує. Я насолоджувалася кожною фразою, смакувала її, наче витончений напій на заході сонця.

Щодо сюжету, тут у мене залишилися змішані враження. Мені здалося, що події розгорталися надто швидко й уривчасто. Велика увага приділена саме стилю і деталям тексту, але самій історії, як на мене, бракує глибини. Наприклад, Доріан закохується в Сібіл Вейн після першого погляду, а після першого поцілунку вже вирішує, що хоче з нею одружитися. Це було занадто швидко, щоб я встигла повірити в істинність його почуттів. Так, пізніше показано, що ці почуття були поверхневими, коли він легко розчаровується в Сібіл через її невдалу гру на сцені, але мені не вистачило часу, щоб переконатися в розвитку цієї історії.

Також мене не переконали причини, через які Сібіл наклала на себе руки. Їхні стосунки з Доріаном ще не були настільки глибокими, щоб після розчарування вирішити таке. Можливо, з погляду сюжету ці причини здаються недостатніми.

Ще одне – не вистачило докладного опису "падіння" Доріана. Думаю, ця частина могла бути більш розкритою і насиченою, щоб краще зрозуміти, як він втрачає моральні орієнтири.

Попри всі ці моменти, роман мені сподобався. Так, для мене є певні недоліки, але я готова їх пробачити, оскільки стиль Оскара Уайльда просто приголомшливий, а теми, порушені в романі, виявилися для мене дуже актуальними.

Must have до прочитання кожному. Історія сподобалась як мені, так і мамі з молодшою сестрою. Якщо хочете потратити в атмосферу донжуанів, балів та шику - прошу)

Топ моїх улюблених цитат до розуміння стилю і сенсів:
- Дорогий мій Безіл, Доріан настільки розумний, що не може час від часу не чинити дурниць.
- Причина, через яку ми думаємо про інших надто добре, у тому, що ми боїмося за себе. В основі оптимізму лежить смертний страх.
- Я не звертаю увагу на те, що кажуть люди пересічні, і не втручаюсь у те, що роблять люди непересічні. Якщо людина мені приємна, я захоплююсь будь-якими проявами її індивідуальності.
- Крім того, ніщо так не тішить марнославство людини, як визнання її гріховності. Совість робить із усіх нас егоїстів.

Оскар Вайлд
Портрет Доріана Ґрея

Для мене це одна з топ книг у світі. Хоч всі ми добре знаємо цю історію про самозакоханого нарциса Доріана Ґрея, якому вдалось обманути час, залишаючись вічно молодим і красивим, проте щоразу ти сприймаєш її інакше, робиш інші висновки. І це те, що робить книгу класикою, а не масмаркетом.

Отримала неймовірне естетичне задоволення. Відпочинок для душі. Хто читав востаннє в 10 класі, спробуйте перечитати. Вам сподобається 😉

"Біда старості не в тому, що людина стара тілом, а в тому що вона молода душею".

Хто з нас не хоче якнайдовше зберегти свою молодість та красу?! І як далеко ми можемо зайти, ганяючись за вічною молодістю?! Дехто веде здоровий спосіб життя, займається спортом, дехто робить собі ін'єкції краси, омолоджуючі процедури, дехто - пластичні операції, а Доріан Ґрей продав свою душу.

Історія, яка ось уже 130 років розбурхує серця. У свій час розгорнувся цілий скандал і письменника звинуватили у всіх смертних гріхах та тим не менш, цей твір Оскара Вайльда досі не втратив своєї актуальності.

Роман-притча, роман-алегорія, де автор показує свою точку зору на суспільство і людину в ньому, він протиставляє прекрасне і потворне, стверджує, що внутрішня краса набагато важливіша за зовнішню.

Мені подобаються стиль написання книги, вишукана мова, гострі дотепні діалоги персонажів, динамічність, легкість.
Вперше читала у класі 10, тоді дуже вразила ця історія. Читаючи тепер ще раз переконалася, що класика такого штибу невмируща.

Чого я раніше не читала цієї книги? Бо стільки разів чула, про що вона, що, в принципі, не потребувала читання. Тому навіть зараз я зосередилася не на сюжеті (він, мабуть, усім відомий), а на красі мови та нюансах поведінки героїв.

Отже, Доріан Ґрей, дуже красивий юнак, з якого написали портрет, підпав під вплив гедоніста Генрі Воттона.

"— Тому що впливати на когось — означає віддавати комусь власну душу. Людина вже не думає своїх природних думок, не запалюється своїми природними пристрастями. І чесноти вона переймає від інших, і гріхи — коли є така річ, як гріх, — запозичує. Людина перетворюється на відлунок чужої музики, на актора, що грає не для нього написану роль. Мета життя — розвиток власного "я". Повністю реалізувати своє єство — ось для чого існує кожен з нас."

Не вийшло. Бо якщо на художника, що мав чіткі моральні переконання, вплив друга був мінімальний, то з Доріаном зовсім інша ситуація - палкий та ексцентричний, він спочатку через портрет закохався в себе, а потім зрозумів, що йому багато що пробачається за зовнішню красу, і став майже не зважати на інших і брати від життя "усе". А крайнощі, як ви розумієте, до добра не доводять, прірва може бути дуже глибокою.

І постають кілька питань: хто ж винен у злочинах Доріана? Можливо, портрет, який забирав собі потворні наслідки зловживань?

А ще більше мені цікаво, чи не набрид сам собі Генрі Воттон, повторюючи з року в рік заїжджені сентенції?

Читаю, насолоджуюся перекладом і рекомендую. Усе ж таки автор дуже різноплановий. Вартий на увагу, безумовно.