сподобалась ця історія💕 було приємно читати українську авторку, а також я люблю, коли головні персонажі похилого віку я співчувала героям, захоплювалася, сміялась, плакала, дуже прикіпіла до сусідки головної героїні)) тепла та затишна книжечка, варта уваги

❤️‍🩹Відчуття опісля читання цієї книги такі, що хочеться розлущити гранат, налити в напівпрозорий келих ожинового вина й прожити вкотре підняті тут теми. Бо в цій історії вдосталь всього: густої невідомості, свіжозрізаних лілій, бутонів складених парасольок, дощу, любові, пошуків себе, тривання у моменті🧶 📖Головна героїня – Миша: дівчина їде навчатися у Польщу🗺У Києві залишає маму, котра виховувала її з бабусею, закоханого у неї Тимченка, знайомі вулиці й силуети тіней на стінах кімнати. Хлопець, з яким ділили квартиру, дитячі травми і мрії навпіл: ось як він постає у її думках: ✒️«У Тимченка не кров, а справжній антрацит. Він перший у родині перейшов на українську і звіріє, коли його питають, чи не з Галичини він, чи де так гарно хлопець навчився української. Тоді Тимченко тлумачить по складах: «Я народився в Хрустальному. Знаєш, що таке Хрустальний? Знаєш, що таке схід, що таке Луганщина, знаєш? А там така довкола Галичина, що ну ти тільки спробуй мене запитати ще раз. Заідти німців погнали й росіян виженемо». У ці миті в ній прокидається щось антрацитне, щось шахтарське. Ну, або Миші так хочеться думати». ❤️‍🩹Він відчуває своє коріння, прагне намацати його, створити способом гніздування бодай у вивірених їй мріях. А що? У мріях можна будувати дім, покривати його вохристою черепицею, заповнювати балкон кашпо зі червоними бегоніями, підійматись гвинтовими сходами на горище: ✒️«У такі миті Тимченко будував для них дім. Це місце не було абстракцією, він знав усе про відтінки кольорів стін і їх зміни упродовж світового дня: як сонце відбивається в скляних дверцятах книжкової шафи й кидає прямокутні відблиски на кути стін, на підлогу. Де бігатимуть діти й коти. Як пахне фарба, як висихає в остиглій після вересневого дня кімнаті, де буде маленький бар для їхніх вигаданих друзів». 🏠Жінка, у сім'ї котрої вона орендує житло закордоном – Патриція. Граціозна, вишукана. Їй пасуть кардигани з роговими ґудзиками, любов до себе, котрої вчиться хай і зі значним запізненням. Зрештою, кожен день вдалий, аби здійснити рестарт і таки навчитись любити себе: бо любити = захищати. Бодай свої посипані сріблом коси, бодай свої крихкі мрії і тонку цівку світла торшера

«Ми живі, доки ми віримо, синку. І якщо ми досі живі, отже, віри у нас вдосталь» Історія, що торкається струн душі. Події відбуваються під час війни в будинку для літніх людей. Це те, що буде обʼєднувати головних героїв. Вони всі різні, але потроху через Віру Петрівну ми будемо розуміти обставини, які так вплинули на їх особистость і причини перебування в будинку. Мені було над чим замислитися. Я побачила страхи дорослого покоління, важливість сімейних відносин, підтримки близьких. Авторка торкнулась тем, над якими не думаєш, коли ти молодий. Нам показали людську смертність, цінність буття і силу віри. І це було сильно, зворушливо й глибоко. Мені було над чим поплакати і над чим посміятися. Сподобалось те, як пише авторка. Як герої передають свою особистість у тексті. Це було чесно, життєво й правдоподібно.

Дивовижна книга. Дуже важлива. На мою думку, обов'язкова до читання всім, в кого живі батьки, бабусі, дідусі. Порушуються непрості теми старості, відчуття покинутості та самотності. І при цьому історія легко читається, і не позбавлена гумору. Її одночасно хочеться читати швидше та розтягувати. Лишає по собі роздуми та піднімає багато почуттів.

Ця книга — як тиха розмова на заході сонця, яку не хочеться закінчувати. Там, де заходить сонце — про людей, яких часто не помічають. Про старість, самотність, пам’ять… і дивну, крихку ніжність життя. Спочатку здається, що тут майже нічого не відбувається. А потім розумієш — відбувається все. Кожен герой — як відбиток часу: трохи стертий, але справжній. І між рядків — багато болю, тиші та тепла, яке повільно проникає всередину. Ця книга — з тих, яким неможливо поставити оцінку. Бо її не оцінюють — її проживають. І, здається, її повинен прочитати кожен, щоб щось усвідомити для себе. Найкраще ця історія звучить у тиші: вечір, сад, тепле повітря, чашка чаю чи кави — і той самий момент, коли сонце повільно зникає за горизонтом. Це книга не для поспіху. Її треба читати повільно, як осінь. І вона точно залишиться з вами довше, ніж здається🍂🍁

Книга зацікавила сюжетом, бо не зустрічала в нашій літературі звернення до такої теми - життя людей в будинку похилого віку. Мені ближче європейська концепція, де люди похилого віку переселяються в такі будинки, щоб не бути тягарем для своїх рідних. Але ж там і рівень життя інший і будинки інші, а про наші будинки і їхніх мешканців (яких ти не обираєш) мало що відомо. Тож ця книга для мене особисто стала своєрідним відкриттям, бо до її прочитання взагалі не задумувалась про цю сторону життя. З початком війни невістка з дітьми виїздить за кордон, син волонтерить, тож старенькій матері не залишається нічого, як погодитись на пропозицію сина тимчасово переїхати в будинок для літніх людей, де за нею буде відповідний догляд. Основне тут – тимчасово. Вона свято у це вірить і дуже на це сподівається. В будинку різні люди – зі своїми характерами, складними долями, і. головне, зраненими душами, бо всі б вони воліли доживати життя не тут, незважаючи, що будинок платний і за ними гарний догляд. На відміну від французьких старих, про яких розповідає доглядальниця після приїзду з Парижу по обміну досвідом наші люди похилого віку будинок сприймають як свою непотрібність нікому, як відмову дітей чи рідних від них. А це усіх гризе зсередини – коли тебе «здали». Життя людей в будинку, їхнє притирання, їхні долі, їхня туга за сім’єю і потрібністю цій сім’ї – все це описано неймовірно чуттєво і глибоко. Книга залишає трохи терпкуватий післясмак, навіть незважаючи на відносно позитивний фінал.

Ця книга розіб'є вам серце, змусить сміятися і плакати, горювати і ненавидіти всього лише за 240 сторінок. Я не буду переповідати вам сюжет. Все що вам потрібно знати є в анотації. Але рекомендую до читання

Дуже душевна, атмосферна книга. Короткі історії, різні, легкі і не дуже, приємні і щемкі, мабуть кожний знайде ту, яка відгукнеться у серці спогадами, думками, мріями. Бажано читати у зимовий період і з теплим напоєм у руках)