Ох, як же давно я не читала утопій! У часи моєї юності на піку популярності були антиутопії, й хоч зараз інтерес до них трохи згас, вони все ще посідають гідне місце в рейтингах. А от де ж утопії?.. Хіба не цікаво почитати про ідеальний світ — без зради й бруду — яким його бачить автор? Особливо, якщо це — ідеальна версія України майбутнього, написана у 30-х роках ХХ століття. Це було справді захопливо й водночас трохи сумно ❤️‍? Бо попри дивовижні передбачення технічного прогресу (а Капій, треба сказати, вгадав дуже багато), такого духовного єднання й загального просвітлення людства нам, на жаль, не бачити. До речі, окрема цікавинка: в цій утопічній версії майбутнього — ані слова про наш головний історичний тригер. росії просто немає. Ну чим не ідеальний світ? У цій же книзі найбільше мене зачарували описи весняного Києва і його мешканців, які просто живуть своїми повсякденним життям ? Саме перша частина книжки мені сподобалась більше — вона атмосферна, неспішна, емоційна. Друга частина — динамічніша, більше інтриги й натяків на розв’язку... але бажаної мною кульмінації так і не сталося. Іронічно, але тема самої Країни блакитних орхідей — у назві є, а в тексті, по суті, й не розкривається, а тільки побіжно згадується. Втім, книжка має лише близько 200 сторінок і точно не забере багато вашого часу. Натомість подарує чудові описи утопічного Києва й Святошина, трішки марсіанської інтриги — і глибоке занурення в красу української мови, якою володів Мирослав Капій ?

"Країна блакитних орхідей" Мирослава Капія - це вкрай рідкісний у ХХ столітті приклад утопії. І справді, хіба можна було незадовго після Великої Війни уявити, що бодай колись в майбутньому існуватиме хоч якийсь чудесний і сяючий новий світ? У 1920 році Євген Замятін пише антиутопію "Ми". За рік до того, як "Країну блакитних орхідей" опублікують, в 1931 році Олдос Гакслі видає роман "Який чудесний світ новий". Але у "1984" Джорджа Орвелла, випущеному у світ після Другої світової, картина майбутнього найбільш правдоподібна. "Війна - це мир, свобода - це рабство, незнання - сила" — хіба це не майже дослівні меседжі довічного керманича держави, яка, маючи "другу найсильнішу" армію в світі вже понад десять років поспіль щосили намагається нас знищити? Вже восени 2024 року ми переконаємося, що і лідер держави з першою найсильнішою армією на планеті Земля тримає таку ж саму книгу Орвелла (в коміксах, бо навряд чи він здатний осягнути велику кількість тексту) на своєму столі в овальному кабінеті. У ХХІ столітті, в час, коли відбуваються події книги Мирослава Капія, антиутопії лізуть з усіх шпарин, як опеньки — всі давно зрозуміли, що катастрофа неминуча, зараз уже можна більш-менш впевнено пророкувати ядерний Апокаліпсис, годинник Судного Дня вже другий рік поспіль показує 23:58:30. Навіть попри те, що Бородатий Тамарин у серпні випустить книгу Джеффа Ґуделла "Палюче тепло вб'є нас найперше", я припускаю, що це тепло виділиться від множинних вибухів ядерних боєголовок. Втім облишмо нашу остогидлу та приречену реальність ще на якийсь час. У "Країні блакитних орхідей" Україна ХХІ століття — прекрасне місце, де у Києві існують площі Мазепи та Героїв Крут, пам'ятник Марку Проклятому, сама держава процвітає в умовах демократичного устрою із гетьманом на чолі, науковці досліджують космос, а газетярі чекають на прибуття космічного корабля з Марсу. Така книга за жодних умов не могла б бути написана та видана в Радянській Україні, але у 1931 році Львів, де вона виходить, ще польський. Читаючи "Країну блакитних орхідей" легко помітити відсутність згадок про Росію, може її там взагалі не існує, хочеться уявити, що замість неї там тепер океан, як і поверх легендарної Атлантиди. Це дещо наївний роман, де немає якихось особливих сюжетних твістів та вивертів, але це така фантастика, яка не боїться передбачати появу телебачення, масового автомобілебудування, планів з колонізації Червоної планети та незалежну і квітучу Україну. В будь-якому разі, над Україною майбутнього нам доведеться ще якийсь час попрацювати, коли відіб'ємося. З кров'ю, важкою працею, сльозами та потом.

Книжка про Київ та Марс. Точніше фантазія автора про далеку планету та майбутнє своєї держави. Події відбуваються у 21 столітті, а автор жив у 20, саме тому ми бачимо альтернативне майбутнє (майбутнє в якому могли народитися ми ?). Історія про київського журналіста. Він дізнається новину, яка обіцяє створити світовий фурор, та вирішує опублікувати її першим. Цікаво, як автор передбачив відео звʼязок та технології майбутнього. Наприклад, ми зустрічаємо авто марки «Чумак», яке має трубку для спілкування з водієм. В історії ми дізнаємось про космічну місію на Марс. Ось тільки Марс, не такий до якого ми звикли. Виявляється Марс - це планета з життя, водою та повітрям. Автор змальовує на ньому споруди та навіть степ. Також, доволі цікаво, як Мирослав Капій описує закордонні подорожі та героїв розкиданих по світу. Якщо замислитись, що автор писав книгу в часи радянщини, зовсім по іншому сприймаються згадки Мадриду, Індії, Америки, Гімалаї та ін. Книга мені сподобалась, текст адаптовано для зручного читання.

«Країна блакитних орхідей» Мирослава Капія науково-фантастична повість про наше ХХІ століття. Дотепно, що хоч сто років тому, що зараз людям так хочеться зазирнути в майбутнє. Цікаво спостерігати як автор собі бачить наше століття – й у чомусь навіть вгадав, я вам скажу. Десь глибоко в душі шкодую, що я не інженер і не розбираюсь у конструюванні космічних кораблів, бо у творі дуже багато описів різноманітних механізмів і матеріалів. Хотілося б послухати відповідних спеціалістів щодо того, наскільки правдива інформація подається. Україна Капія – незалежна демократична держава, виборена не демократичним шляхом, а кров'ю й потом. З національною валютою гривнею, купою іноземних представників, існуючими колись «Київськими вістями», телевізорами й автомобільним заводом у Кременчуці, який, до речі, дійсно був збудований пізніше. От тільки глава країни не президент, як зараз, а гетьман, якого люди люблять і поважають. У книжці "напихано" українських діячів: Петлюра, Мазепа, Многогрішний... (Враховуючи час написання цієї повісті, здається, у певного кола людей від усіх цим імен сіпається око.) Згадується така ж кількість міст – тут вам, крім Києва, Мелітополь, Біла Церква, Бориспіль, Севастополь. Особливо близьким цей твір з його Подолом, Святошиним, Володимирською вулицею тощо буде, мені здається, киянам. Життя на Марсі, звичайно, не збігається з вигадкою письменника. А ці атланти, жителі планети, – ідеальний народ з любов'ю до мистецтва, в якого ні «убогих», не «злочинів» немає. Мені кортить дізнатись, чому пан Мирослав використав саме орхідею. Можливо, я висмоктую з пальця, але ця квітка – символ безгрішності і єдності. Чи випадково не намагається автор підкреслити цим хороші якості того народу й натякнути, що їм пробачили те хвилинне безчестя, що призвело до кінця світу? А те око, що ніби тобі в душу заглядає, не для того, щоб за ними спостерігати після порятунку, називається: довіряй, але перевіряй? Загалом дуже раджу ознайомитись з цією історією!

Про що? Це наукова фантастика, написана 1929-1930 роках. Дія відбувається у столиці самостійної України - Києві. Два приятеля - журналіст та астроном, дізнаються, що міжпланетна ракета, що зникла понад рік тому, повертається на Землю. І посадка відбудеться неподалік від Києва. Вони кожен по своєму готуються повідомити цю новину, а потім дізнатися і усі перипетії польоту та подорожі на Марс. Якщо навіть ви не поціновувач наукової фантастики, то вас можуть зацікавити "пророцтва" автора (який був філологом, але точно не пересічним): самостійна Україна, Верховна рада, прилади, що з'являться значно пізніше. А ще світ твору - це симбіоз історії та сучасності. Дуже цікаво "— Святошинське шоссе через Майдан Мазепи, та проспект Многогрішного – тільки як мога скоро! Шофер кивнув головою, поправив щось коло машини та авто пігнало по Володимирській, звертаючи біля памятника Марка Проклятого в бік на Благовіщенську, що лучила Володимирську із сіткою поперечних вуличок і доторкалася своїм другим кінцем широкого майдану Мазепи, серед якого піднімався на гранітному обеліску пам’ятник славного гетьмана." Єдине, що мене усміхнуло, це любов киян до гетьмана. Ну де ви бачили, щоб наші люди одностайно любили будь-якого представника влади? Здається, єдине, що письменник не врахував, це наш менталітет))) Читалося повільно, бо мій текст мав безліч цікавих тогочасних слів і не сучасне написання, то ж треба було помітити усі особливості. А чого мені не вистачило? От самих блакитних орхідей і не вистачило. Я б про їхню особливість дізналася більше) Можливо, хтось з сучасних авторів напише продовження?