Ох, як же давно я не читала утопій! У часи моєї юності на піку популярності були антиутопії, й хоч зараз інтерес до них трохи згас, вони все ще посідають гідне місце в рейтингах. А от де ж утопії?.. Хіба не цікаво почитати про ідеальний світ — без зради й бруду — яким його бачить автор? Особливо, якщо це — ідеальна версія України майбутнього, написана у 30-х роках ХХ століття. Це було справді захопливо й водночас трохи сумно ❤️‍? Бо попри дивовижні передбачення технічного прогресу (а Капій, треба сказати, вгадав дуже багато), такого духовного єднання й загального просвітлення людства нам, на жаль, не бачити. До речі, окрема цікавинка: в цій утопічній версії майбутнього — ані слова про наш головний історичний тригер. росії просто немає. Ну чим не ідеальний світ? У цій же книзі найбільше мене зачарували описи весняного Києва й його мешканців, які просто живуть своїми повсякденним життям ? Саме перша частина книжки мені сподобалась більше — вона атмосферна, неспішна, емоційна. Друга частина — динамічніша, більше інтриги й натяків на розв’язку... але бажаної мною кульмінації так і не сталося. Іронічно, але тема самої Країни блакитних орхідей — у назві є, а в тексті, по суті, й не розкривається, а тільки побіжно згадується. Втім, книжка має лише близько 200 сторінок і точно не забере багато вашого часу. Натомість подарує чудові описи утопічного Києва й Святошина, трішки марсіанської інтриги — і глибоке занурення в красу української мови, якою володів Мирослав Капій ?

Історія про космічні мандри, про загублений народ, про знайдення нового народу. Перші 100 сторінок, чесно кажучи, йшли важкувато, але загалом не критично. Також майте на увазі, стиль письма трохи незвичний. Загалом цікава історія, але і наче чогось не вистачило. 4/5

Дуже подобається стиль автора та атмосфера Києва і передчуття важливої події Якщо цікавитесь космічними кораблями, позаземним життям, то раджу почитати

Ну таке... На один раз

Я б додала цю книгу в шкільну програму, щоб показати, що українська література - це не тільки журба.

Ох, як же давно я не читала утопій! У часи моєї юності на піку популярності були антиутопії, й хоч зараз інтерес до них трохи згас, вони все ще посідають гідне місце в рейтингах. А от де ж утопії?.. Хіба не цікаво почитати про ідеальний світ — без зради й бруду — яким його бачить автор? Особливо, якщо це — ідеальна версія України майбутнього, написана у 30-х роках ХХ століття. Це було справді захопливо й водночас трохи сумно ❤️‍? Бо попри дивовижні передбачення технічного прогресу (а Капій, треба сказати, вгадав дуже багато), такого духовного єднання й загального просвітлення людства нам, на жаль, не бачити. До речі, окрема цікавинка: в цій утопічній версії майбутнього — ані слова про наш головний історичний тригер. росії просто немає. Ну чим не ідеальний світ? У цій же книзі найбільше мене зачарували описи весняного Києва і його мешканців, які просто живуть своїми повсякденним життям ? Саме перша частина книжки мені сподобалась більше — вона атмосферна, неспішна, емоційна. Друга частина — динамічніша, більше інтриги й натяків на розв’язку... але бажаної мною кульмінації так і не сталося. Іронічно, але тема самої Країни блакитних орхідей — у назві є, а в тексті, по суті, й не розкривається, а тільки побіжно згадується. Втім, книжка має лише близько 200 сторінок і точно не забере багато вашого часу. Натомість подарує чудові описи утопічного Києва й Святошина, трішки марсіанської інтриги — і глибоке занурення в красу української мови, якою володів Мирослав Капій ?

"Країна блакитних орхідей" Мирослава Капія - це вкрай рідкісний у ХХ столітті приклад утопії. І справді, хіба можна було незадовго після Великої Війни уявити, що бодай колись в майбутньому існуватиме хоч якийсь чудесний і сяючий новий світ? У 1920 році Євген Замятін пише антиутопію "Ми". За рік до того, як "Країну блакитних орхідей" опублікують, в 1931 році Олдос Гакслі видає роман "Який чудесний світ новий". Але у "1984" Джорджа Орвелла, випущеному у світ після Другої світової, картина майбутнього найбільш правдоподібна. "Війна - це мир, свобода - це рабство, незнання - сила" — хіба це не майже дослівні меседжі довічного керманича держави, яка, маючи "другу найсильнішу" армію в світі вже понад десять років поспіль щосили намагається нас знищити? Вже восени 2024 року ми переконаємося, що і лідер держави з першою найсильнішою армією на планеті Земля тримає таку ж саму книгу Орвелла (в коміксах, бо навряд чи він здатний осягнути велику кількість тексту) на своєму столі в овальному кабінеті. У ХХІ столітті, в час, коли відбуваються події книги Мирослава Капія, антиутопії лізуть з усіх шпарин, як опеньки — всі давно зрозуміли, що катастрофа неминуча, зараз уже можна більш-менш впевнено пророкувати ядерний Апокаліпсис, годинник Судного Дня вже другий рік поспіль показує 23:58:30. Навіть попри те, що Бородатий Тамарин у серпні випустить книгу Джеффа Ґуделла "Палюче тепло вб'є нас найперше", я припускаю, що це тепло виділиться від множинних вибухів ядерних боєголовок. Втім облишмо нашу остогидлу та приречену реальність ще на якийсь час. У "Країні блакитних орхідей" Україна ХХІ століття — прекрасне місце, де у Києві існують площі Мазепи та Героїв Крут, пам'ятник Марку Проклятому, сама держава процвітає в умовах демократичного устрою із гетьманом на чолі, науковці досліджують космос, а газетярі чекають на прибуття космічного корабля з Марсу. Така книга за жодних умов не могла б бути написана та видана в Радянській Україні, але у 1931 році Львів, де вона виходить, ще польський. Читаючи "Країну блакитних орхідей" легко помітити відсутність згадок про Росію, може її там взагалі не існує, хочеться уявити, що замість неї там тепер океан, як і поверх легендарної Атлантиди. Це дещо наївний роман, де немає якихось особливих сюжетних твістів та вивертів, але це така фантастика, яка не боїться передбачати появу телебачення, масового автомобілебудування, планів з колонізації Червоної планети та незалежну і квітучу Україну. В будь-якому разі, над Україною майбутнього нам доведеться ще якийсь час попрацювати, коли відіб'ємося. З кров'ю, важкою працею, сльозами та потом.

Книжка про Київ та Марс. Точніше фантазія автора про далеку планету та майбутнє своєї держави. Події відбуваються у 21 столітті, а автор жив у 20, саме тому ми бачимо альтернативне майбутнє (майбутнє в якому могли народитися ми ?). Історія про київського журналіста. Він дізнається новину, яка обіцяє створити світовий фурор, та вирішує опублікувати її першим. Цікаво, як автор передбачив відео звʼязок та технології майбутнього. Наприклад, ми зустрічаємо авто марки «Чумак», яке має трубку для спілкування з водієм. В історії ми дізнаємось про космічну місію на Марс. Ось тільки Марс, не такий до якого ми звикли. Виявляється Марс - це планета з життя, водою та повітрям. Автор змальовує на ньому споруди та навіть степ. Також, доволі цікаво, як Мирослав Капій описує закордонні подорожі та героїв розкиданих по світу. Якщо замислитись, що автор писав книгу в часи радянщини, зовсім по іншому сприймаються згадки Мадриду, Індії, Америки, Гімалаї та ін. Книга мені сподобалась, текст адаптовано для зручного читання.