Керол Джонстон

Книга, яка спочатку мене дуже спантеличила, бо відкривши її, я опинилася у якомусь дивному світі с піратами. І я така: - ШО ЦЕ ТАКЕ?!

Але чим далі я опинялася, тим більшого сенсу набувало кожне слово. Дивно було це читати, бо кожного разу я оберталася до своїх думок, якихось спогадів. Наче книга дуже доросла, але як дивно розуміти, що не для всіх гра була лише грою, для деяких ще й спасінням.

Повне занурення гарантоване, дуже моторошна історія, яка торкається важливих тем, таких як: насилля у сім’ї та подальше дорослішання із тими спогадами, емоційна залежність, бажання втікати від проблем. Як мозок захищає себе. Як дитинство впливає на подальше життя. Я завжди вважала, що всі проблеми народжуються у дитинстві. І ще раз у тому впевнилася.

Історія йде як лавина, яка набирає обертів і врешті-решт рушиться.

Був один момент, який насправді мене спантеличив, - батько сестер🤯

Тут усі герої живі, вони не добрі і не погані, вони люди. І з кожною сторінкою вони мене приваблювали, а потім відштовхували, спантеличували, дивували, викликали гнів. І все ж, книжка не така проста як здається.

Щодо фіналу, він був очікуваний, як для мене. Але, якщо ви не знайомі із творчістю Ґіліян Флінн, гадаю, ви будете в шоці. Все ж вважаю, що останні дві глави можна було сміливо прибрати, мені б так було цікавіше😇

Скажу так, ця книга занурює в атмосферу, ти живеш нею та не хочеш відпускати.

Книга, яка мене вибісила

✅Не тому, що погано написана — ні, написана вона достатньо добротно й якісно.
✅Не тому, що викликала фейспалми чи закочування очей — ні, вона захоплива і реалістична.
✅Не тому, що прикидається не тим, на що я розраховувала — ні, це гарний детектив-трилер із дрібкою містики, яка не підтвердилася, а пояснилася в міру логічно.

"Так вот зе фак, Дафо?" - спитаєте ви мене. Що ж вибісило?

📌А те, як авторка повелася із головним героєм. Те, наскільки покарання, що вона йому влаштувала, абсолютно неспівставне із тими гріхами та діяннями, що він колись накоїв! Але це покарання було виписано із такою хижою насолодою, що настрій до кінця прочитання просто попсувався геть. При цьому справжні злодії та вбивці залишилися на волі і ще й з певними бонусами.

🤬Це розлютило мене не на жарт. Я волала на сторінки і мріяла про здатність опинитися у книзі таким собі Deus ex machina, аби покарати винних і звільнити невинного. І ще й авторці потиличника виписати. Бо ось так глорізувати абсолютно хижацьку здатність деяких персонажів виходити сухими з води тільки тому, що вони дівчинки — це однозначно хріновий спосіб завершувати трилери.

Я хочу від трилерів бодай якоїсь справедливості, книжної, але справедливості. Хіба я так багато хочу?..