📖 «Віндобонський апокриф» Катерини Девдери – книга-насолода, атмосфера в котрій незрівнянна. Тут настояна під шатром неба кринична вода-зоряниця, дерев'яна цямрина, лискучі, мов вкриті поливою чи тонкии шаром льоду, яблука, перемащане сливами різнотрав'я🌿 ✒️ Я люблю понад усе такі описи, позаяк вони торкаються мовою підсвідомості. Вплетені відзіґорні слова мають своє звучання, силу. Не бажають загубитися серед буденності; звучать лунко як краплі дощу, аби не дати нам загубитись у ній. Ця книга має аромат лілії, яскраво-червоних оксамитових подушок, старовинних фоліантів. У канві сюжету всі герої головні — Антоній, Марта, Анна, Стефан. 🖇« – У вас були гарні стосунки? – З дідусем? Марта киває. – Він був мудрим, як цадик. З усіх релігійних ідей йому найбільше імпонувала та, що Царство Небесне починається на землі. Думаю, для дідуся Садиба була втіленням Царства. Усі ці дерева – його сад і зільник... Свіжа вода... Голуби (раніше він мав маленький голуб'ятник, просто розводив птахів для радості, ніколи не вживаючи їхнього м'яса). Він умів і любив приймати гостей. Готував щось для кожного. То ж кожен його гість мав свою «особисту» страву. – Якою була ваша? – До мого приїзду дідусь ловив форель або лосося, тоді запікав з овочами в печі, а ще – готував трояндове вино зі ста квіток витких руж». 📖Марта, коханням котрої був майстер Стефан. Художник, який переконаний: слава від полотен митця має пережити його ім'я за життя. Його образ особливий: зі світлом у теміні рис, із темінню у їх світлі. То його силует вона уздріє одначе в Карптах, аби обом втекти в паралельних напрямах. І одначе зізнатись подрузі Анні про те, що↩️ 🖇«Є така любов, Анно, з якої добре малювати картини. Ти намагаєшся, ти борешся за неї — кидаєшся у вир, але чим більше наближаєшся, тим більше ранишся. Вона небувала, ця любов. Вона розплющує тобі очі, й ти раптом усвідомлюєш, яка досі була сліпа. Стоїш серед весняного лісу, де ще вчора було лиш сухе листя (буре, світло-коричневе, майже білясте від дощів і снігів, які перейшли за останні місяці) – а там квіти усюди. Крихкі блакитні, білосніжні й рожеві гіацинти, Анно».

Це дебютний роман авторки, написаний напрочуд чуттєво та красиво. Мені одразу згадався "Valse mélancolique" Ольги Кобилянської — обидва твори схожі за сюжетом: у центрі подій мисткині-аристократки, які намагаються відстояти своє право творити та бути визнаними, і, звісно, не обходиться без кохання. Події розгортаються між Віднем і Карпатами, оповідь ведеться від чотирьох осіб, хоча для мене головною героїнею стала саме Марта — молода художниця, яка меланхолійно сприймає світ і страждає від безсоння через нещасне кохання. Мистецтво для Марти — це основа, на якій тримається її світ. Через нього вона виражає справжні почуття та емоції, які зазвичай стримує, як і належить аристократці. Мистецтво для неї — це притулок, куди вона тікає від туги, що пронизує її розбите серце. Воно робить її особистістю, принаймні в її власних очах. Коли вона втрачає свого коханого, її світ руйнується, і мистецтво залишається майже єдиною опорою. Тепер про мінуси. Хоча написано дуже гарно та поетично, сюжет мені був чужим. Така історія могла б мене зачепити років десять тому, коли я ще любила романтизовані історії кохання. Тепер я вже надто доросла чи, скоріше, цинічна, тож трагічне кохання викладача й студентки викликало у мене іронічні почуття. Я так часто закочувала очі на "муки" розлучених закоханих, що могла побачити власну потилицю. Це не моя історія, але вона написана гарно. Не шкодую, що прочитала.

Якби можна було описати «Віндобонський апокриф» Катерини Девдери декількома словами, то я б сказала, що це книга-насолода! Кожна сторінка наповнена настільки естетично красивим та цікавим текстом, що хочеться, щоб ця історія ніколи не закінчувалася? Тут є як елегантний Відень, так і чарівні Карпати, поєднання мистецтва й справжнього кохання. Події розгортаюся ще наприкінці дев’ятнадцятого століття, що додає книзі якогось такого шарму й привабливості. Головні герої – це українська художниця-аристократка Марта, її подруга-скульпторка Анна, загадковий Майстер на ім’я Стефан та чуйний лікар Антоній – кузен Анни. Їхні життя переплітаються між собою, взаємодіють та намагаються поєднатися. І лише пройшовши через певні випробування та помилки їм це вдається. Нижче я залишу вислови із книги, які мені дуже сподобалися: • Він просить фройлян Марту роздягнутися для огляду й на мить завмирає, коли її пальці, вправно пробігши низкою щільно пришитих срібних ґудзиків, розщібають темну сукню, з-під якої показується тонка біла сорочка — ніби хтось дістав із полиці нотатник у чорній палітурці й розгорнув його, вражаючи присутніх сліпучою білизною сторінок. Перед Антонім постає манлива мʼяка лінія шиї, гострі ключиці, округла лінія плечей, сильні руки з тонкими зап’ястями… • Часом Марта довго, до болю в очах, вдивляється у довколишній краєвид. Вона хоче зафіксувати його для себе, увібрати повіки, просочитися карпатським повітрям, як губка – водою. Так завжди буває із простором, який любимо: він стає частиною нас і далі всюди мандрує з нами. Марта забере ці серпневі Карпати з собою. • Бо так не буває, щоб хтось був створений лише як «жінка-для-нього». Я людина. У мене мусить бути справжнє цікаве моє життя. • Антоній мовчки цілує її в голову, як дитину, як сестру, яку любиш так сильно, що стримуєш море пристрасті, аби не сполохати її, аби нічим-нічим не порушити її святого спокою. • Тільки рисувальник дивиться і змальовує, а художник – бачить.

Щастить мені на українські дебюти останнім часом. От і знову. ? Якби мені дали цю книжку без обкладинки, я б могла закластися, що читаю новий роман Софії Андрухович. ? Солодка споглядальна безподієвість, метафоричність, влучність порівнянь, відсутність (принаймні на середині книги, саме звідси зараз пишу) сюжету як рушія. Читача занурили у кінець 19 століття, де ще ані воєн, ані революцій і все, що турбує світських левиць — це доктор Ф. із його дивними теоріями щодо снів. Львів, Карпати, Відень — обитель щастя. ? Повільно, тепло, відчутно буквально на смак та чутно вголос. Потужний образ жінки, якій надто затісно у традиційному світі, тим більше, маючи талант та прагнення волі. ? Мені подобається, але у текст треба вливатися, можливо, за допомогою трав'яного чаю, який не раз згадується на сторінках, і триматися його спокійної течії. Зрештою, це завершилося любовним романом, але з тих, що з припискою "здорової людини". ? Повільна затишна історія про любов та призначення і чи варто підлаштовуватися під світ чи таки змінювати його за своїм бажанням. ? Про те, як багато важить слово і як легко можна ним зруйнувати цілі життя. ? Драма, але без надміру, солодка, але без приторності, прикрашена, але не до нереальності. ? Мені дійсно сподобалося #Дафа_радить ? Чому мінус одна зірка? Без спойлерів пояснити важко, тож зважайте на це. Один з головних героїв — геніальний портретист, який викладає в Академії. Одна з головних героїнь ще підліткою допомагала йому розмальовувати церкву, і художник навіть зобразив її там в одному з образів. Пізніше він зустрічає її вже молодою жінкою і... не впізнає. А потім вона ще й перевдягається хлопцем, аби отримати академічну мистецьку освіту і він знову її не впізнає. ??? Ну такоє, знаєтє лі, або геніальний портретист, або не впізнає людину, яку бачив місяцями і малював. Бо не вірю©