Перед Вами книга, яка відкриває читачеві маловідомий і водночас захопливий бік української культури. Вона знайомить із народними уявленнями про демонів, духів і містичних істот, у яких наші предки вірили століттями. Через ці образи розкривається світогляд українців, їхні страхи, надії та спроби пояснити незрозуміле у навколишньому світі. У книзі зібрані праці та записи Івана Нечуя-Левицького, Володимира Антоновича та Володимира Гнатюка. Вони не просто описували демонологічних істот, а намагалися зрозуміти їхнє походження та роль у народній традиції. Завдяки цьому текст виглядає живим і читається із захопленням, адже спирається на фольклор, перекази та спостереження з реального життя людей. В мене залишилось гарне враження, оскільки це чудовий приклад продуманої й цілісної книги, яка буде цікава як любителям містики, так і тим, хто хоче глибше пізнати українську культурну спадщину. Рекомендую)

Попри свій поважний вік, «Хмари» звучать так, ніби їх написано сьогодні: про імперію, що нищить українську ідентичність через мову, церкву, освіту й повсякденність. Про молодих людей, які шукають себе. Про те, як надія проривається крізь тиск колоніальної дійсності. Це повість про Україну під російським гнітом— і про тих, хто не хоче мовчати. Київ у книзі не тло, а живий організм: із Лаврою, Подолом, Могилянкою, студентськими суперечками про національність, свободу, емансипацію. Місто стає ареною боротьби ідентичностей, а кожен опис — як кінокадр. Нечуй-Левицький пише так, що хочеться робити закладки, щоб повертатися. Автор проводить нас через кілька хвиль української інтелігенції XIX століття. Спочатку — Василь Дашкович: зачарований українством, але згодом зламаний імперським побутом і власною втомою. Його донька виростає вже цілком відірваною від мови й коріння. Це болюче, але впізнаване. У центрі ж твору згодом опиняється Павло Радюк — юнак із гарячим серцем, розірваний між двома жінками: — Галею, щирою селянською дівчиною, вкоріненою в землю й традицію — Ольгою Дашкович, витонченою панночкою міського «вищого світу» Та цей любовний трикутник — набагато більше, ніж романтика. Це вибір між забуттям і пам’яттю. Між тим, ким хочеш здаватись, і тим, ким є. Нечуй-Левицький з болючою точністю показує механіку русифікації: Академія, що колись була осердям українського духу, перетворюється на інструмент імперської політики; мова стирається; церква стає знаряддям контролю; студенти з Росії вільно прибувають у Київ, тоді як українців відправляють у глиб імперії. Одна з найбільших цінностей «Хмар» — те, що це рідкісний міський роман у нашій класиці. Київ у 1830–1870-х – це кипіння чужих мов, звичок, впливів. Росіяни, болгари, греки — всі мають свої манери, і на цьому тлі українці дивним чином зберігають демократичність і людяність. Нечуй-Левицький також надзвичайно сучасно пише про стосунки між чоловіком і жінкою. Тут є досить виразні, хоч і не декларативні, феміністичні штрихи: герой шукає не покірну «рабиню», а партнерку з душею. Для XIX століття — дуже сміливо. Коли читаєш «Хмари» у XXI столітті — дивуєшся, наскільки багато питань залишилися тими самими: освіта, урбанізація, культурний розрив між містом і селом, російські наративи, що не міняються десятиліттями. І так, навіть антиросійський сарказм у Нечуя звучить до болю знайомо. Це книжка, яку хочеться давати тим, хто каже «Украіна — ето Россія». Або книжкою.

Книга заслуговує на увагу за свою художню довершеність, глибокий психологізм та здатність поєднувати смішне і трагічне. Це книга, яку варто прочитати кожному, щоб оцінити майстерність Нечуя-Левицького та глибше зрозуміти українську ментальність і її виклики.

Кайдаші були, є і будуть! Це вічна класика. До речі, Нечуй-Левицький у першій редакції мав оптимістичні прогнози щодо завершення твору, але реальність таки перемогла.)))

Це був мій перший раз! Так, я та людина, яка була ще не знайома з цим твором, бо в школі, я просто не хотіла його читати. Мені сподобалось: -дуже яскраві, цікаві персонажі; -це було атмосферно, цей опис українського села просто 10/10; -чудовий гумор, було де посміятись; -твір порушує питання родинних взаємин, соціальної нерівності, справедливості та моральних цінностей, алкоголізму (я частенько ловила себе на думці про Кайдаша(та скільки можна пити?); -цей твір спонукає до роздумів про родинні зв'язки, цінності, людські принципи; Але є й мінуси: -мовний стиль автора, і так я розумію, що твір написаний майже 150 років тому, але все ж мені було важкувато читати, бо постійно приходилось дивитись значення слів, а це трохи збиває; -вся оця гендерна нерівність. І знову ж, я розумію, в які часи це було написано, але все одно бісить те, як поводились з жінками; -мені хотілось більше діалогів і взагалі більше подробиць їхнього життя. Загалом, мені сподобалось і я однозначно хочу і далі знайомитись з творами українських класиків.

Один з улюблених творів української літератури. Вперше прочитала у школі і була в захваті. Автор із гумором і тонким психологізмом показує побут сім’ї Кайдашів, де дрібні сварки, заздрощі та непорозуміння руйнують родинну злагоду. Смішне в повісті часто межує з трагічним, адже конфлікти, які починаються з дрібниць, переростають у серйозні образи, що змушує замислитися над тим, наскільки важливо в родині мати взаємоповагу й уміння поступатися. Гадаю, що не так давно знятий однойменний серіал, який був адаптований під сучасні реалії, є підтвердженням того, що хоч час йде, але твір не втрачає своєї актуальності й донині.

Цікава історія про дуже веселу сімейку, трошки незвично написано, тому моментами складно читати. Але загалом чудова книжка.

"Хмари” Нечуй-Левицький Перечитую вдруге, вперше читала, коли мені було трішки за 20, і звичайно, мене цікавили більше обставини кохання, стосунків, навчання, як головних героїв, студентів-семинаристів, коли вони були ще студентами у 30-40-х роках ХІХ століття, як вони шукали собі дружин, товаришували тощо, так і потім ми прослідковуємо за життям, стосунками та коханням їх дітей. Найперше мене цікавив побут, життя-буття жінок, як воно змінювалося за десятиліття, і життя та стосунки молодшого покоління, яке вже жило у 50-60-х роках ХІХ століття. І сприймала я роман у кінці 90-х вже ХХ століття лише соціально-побутову реалістичну історичну книжку. Всі питання національного гноблення, національної ідентичності, боротьби за українське в мене пройшли фоном, як щось менш актуальне. Як же я помилялася, що все це залишилося лише в минулих століттях. Але ось на дворі ХХІ століття, читаю вдруге, вже як досвідчена доросла читачка і крім всього зазначеного вище бачу вже і іншу, більш складну проблематику та питання, які ставить Нечуй-Левицький перед своїми читачами. І вони досі гострі та актуальні, як ніколи. Тому й твір став класикою, що коли б ти не читав, у 15, 25 чи 60 років, у ХІХ, ХХ, чи ХХІ столітті ти все ще знайдеш там теми, які тебе хвилюватимуть, героїв, яким симпатизуватимеш, або навпаки осуджуватимеш, і будуть ці теми актуальні, болючі і потребуватимуть відповідей, на які читач має сам знайти відповідь, навіть якщо герої роману цих відповідей у ХІХ столітті так і не знайшли. Іван Нечуй-Левицький нам знайомий по “Кайдашевій сім”ї”, яку майже все ХХ століття вчили українські діти, не применшую цінність цього роману, але все ж він дуже допомагав ідеологічній настанові імперії, яку б назву вона не мала, показувати Україну, лише як країну селян, ще й в такому критичному світлі. А “Хмари” - це роман про інтелігенцію, про духовенство, про місто, про те, яким чином ці верству розчаровували в будь-якій ідея, яка могла призвести до національного відродження України і думок про те, що українці можуть мати свою власну державу. В першу чергу страждала культура, освіта, мова — русифікація, що у ХІХ столітті, коли українські землі і український народ були під неймовірним тиском російської імперії, що продовжувалася потім у наступні століття — була страшною зброєю, наслідки цього ми спостерігаємо досі. Тож назва символічна, застлали українські творчі терени, плодючі землі чорні хмари і не видно кінця-краю цій безпросвітності, розчарувалося старше покоління, така ж доля чекає молодше, а за ним і наступні покоління того українства, яке хотіло б змінити стан справ, але з різних причин так і не зробить цього. «…закутали чорні хмари Україну, зібралися з усіх усюдів і заступили нам ясне й прозоре небо і заплутали у тінь та мряку увесь наш рідний край. І хто розжене ті хмари…» І старше покоління: Дашкевич — на старості жалів, що не досяг нічого корисного в прагненні покращити життя українців, лише просиджував за книгами. У молодшого покоління Павло Радюк вже більш дієвий, пропагує українські книжки, читає неписьменним Шевченка, готовий і матеріально і морально включитися в боротьбу, і хоча і робить помилки на своєму шляху, але таких як він досить мало, щоб відбулися зміни у свідомості більшості. Тож теж не досяг нічого. Тож Нечуй-Левицьким лише окреслив проблеми, його герої не змогли досягти перемоги, вони зайшли в тупик, але шанси в українців з”являлися знову і знову, і попри все, у ХХІ столітті ми все ще боремося з імперією за свою державу, свободу, мову, віру. Книжку раджу і підліткам і дорослим читачам — кожен знайде в ній своє, актуальне досі.