Легка книга. Для відпочинку і посміятися саме те)

Було не так все погано, інколи було нудно. А так сподобалось, але на один раз, перечитувати не планую

Зворушливий і глибокий роман про те, як війна в одну мить стирає кордони між тихим європейським життям та українським степом. Авторка майстерно переплітає долі героїв, розкиданих по різних куточках Європи, але об’єднаних спільним болем та тривогою за дім. Через історію архітекторки Віри в Парижі, добровольця Атрея в Амстердамі та юної Матільди в Бургундії ми бачимо, як кожен із них шукає опору в новій реальності. Роман наповнений тонкими ароматами полину, моря та розмарину, які стають метафорою пам'яті та ідентичності. Це розповідь не лише про трагедію, а й про неймовірну силу людського зв'язку, здатність зберігати щирість навіть у найтемніші часи та надію на зустріч, яка обов’язково має відбутися.

Цікаво!

На один раз, місцями цікаво

Так дивно і сумно читати книги про реальність, яку ми зараз переживаємо... Цей роман — глибока й емоційно насичена історія про кохання, війну, втрати та надію на тлі сучасної повномасштабної російсько-української війни. Авторка майстерно показує, як війна випробовує стосунки, змінює людей і змушує шукати себе в хаосі, не уникаючи болючих тем. Текст сповнений чесної правди, іронії та тепла, так характерних для Карпи, і читається як щира розмова про те, що важливо пережити й зберегти — любов, людяність і надію.

??"Я не [закреслено] знаю, як про це писати" – збірка оповідань та есеїв учасниць авторського курсу письма Ірени Карпи "My Story"?Книга зіткана передовсім зі звучання різних голосів: гучних, тихих, дзвінких як кришталь у креденсі. Голосів, які метляють у просторі металевими метеликами на хітинових ніжках, вкриваються паволокою бриніння і крику, котрий не ословити? ?Передовсім всі ці історії про дім, відчуття дому, його ольфакторність. Заплющіть очі й згадайте аромат рідного місця. Який він? Можливо, зітканий із ноток шовковиці, черешень у подолі муслінової сукні, вареників із картоплі й солоного сиру, цибулевої засмажки, маминих млинців і чаю з пелюстками дикої рожі. ?Дім – це про те, що ти не віддаси нікому й ніколи. Бо він пам'ятає тату ваших з коханим стоп по паркеті, кожну пелюстку орхідеї, котра тенькнула об підвіконня, вечори з рідними, росинки вологи на дзеркалі, які хвацько стираєш долонею, а потім довго миєш до рівного задзеркалля, в яке хотіла б помандрувати як Аліса Льюїса Керрола. Дім – це те, що ми боїмося втратити. І він боїться втратити нас. А ворог суне: його липкі мацаки розчавлять життя, ламають ялинкові іграшки в дерев'яних ящичках, перевертають мікрокосмоси. Біситься, бо програє. Бо настане відплата за кожного й за кожне! ?"Певно, її ірраціональну любов до вінтажу викликала несвідома потреба повернути собі вкрадене минуле, відновити розірваний зв'язок поколінь. Темні хвилі імперії невтомно змивали його, а втрачене зяяло порожнечею. Мабуть, тому вона так ревно оберігала ті кілька сервізних тарілок, що отримала від бабусі у подарунок на своє чотириріччя. Давно, ще в голодні 90-ті. Що могла подарувати жінка у скруті своїй онуці? Жінка, яка народилась у війну, пережила Голодомор, прожила життя на околицях тоталітарної імперії, а тепер доживала віку на її уламках? Найдорожче, що мала, – декілька обідніх тарілок із сервізу, насилу добутого в часи дефіциту. Сервізу, що його діставали на свята, а потім обережно, ледь торкаючись руками, мили у підігрітій воді з господарським милом – і ховали у сервант до наступної особливої нагоди", — пише Вікторія Герасимчук в есеї "Вибір".

Легка та позитивна)