Тепла історія про любов до книжок, пам’ять і силу людської спільноти. Через образ замкненої, але щирої Джун роман делікатно говорить про втрату, страх змін і поступове повернення до життя. Книга наповнена гумором, атмосферою бібліотеки та ніжною ностальгією, нагадуючи, що іноді, рятуючи улюблене місце, ми насправді рятуємо самих себе.

Фрея Семпсон у своєму романі написала лист любові до книжок, до тиші читальних залів, до дивакуватих читачів. Авторка нагадує: бібліотека — це не просто місце з книжками. Це соціальна артерія, простір, де самотні люди знаходять розраду, діти — фантазії, пенсіонери — тепло. Фрея Семпсон пише ніжно, з нотками британського гумору. Мова — як улюблений плед: затишна, трохи сумна, але з надією в кожному реченні. Декому роман може видатися затягнутим у першій половині — Джун надто довго мовчить. Деякі персонажі дещо карикатурні. Сюжет передбачуваний. Але не це тут головне. Як у добрій книзі — важливий не фінал, а шлях до нього.

Із задоволенням "проковтнув" книжку за вечір. Згоден з негативними коментарями - стандартно, шаблонно тощо. А яке життя в маленькому провінційному містечку? Алюзії виникають постійно - на характери, вчинки, думки. Ти, твої друзі чи близькі чинили так само, боялись так само, переборювали себе, захоплювались ідеєю та досягали чогось, чим можна пишатись. Або ні. А сільська бібліотека - то постріл пам'яті в саме серце. Це не висока проза, але варта книжка у своїй царині. Бали зняв за толстоєвського. Вже є приклади, коли українські видавці домовляються, і русомовність не псує враження згадками про себе.

Книги про книги — особливий вид задоволення і водночас незадоволення. Про задоволення більшість зрозуміє) А чому є ще й НЕ? Бо як же мене бісить, що не усі знакові книги, що згадуються в цих історіях, перекладені українською. І тут я теж одну таку знайшла. Але, на щастя, лише одну) Про що? Сподіваюся, ви не шукатимете в цій книжці тези великих філософів? Не треба! Бо це легка, приємна історія, з краплинами гумору, морем співчуття, любові та дружби. І налаштування має бути саме таким. Джун, десь 28-річна молода жінка, працює помічником бібліотекаря в сільській бібліотеці і нічого не хоче змінювати. Бо тут вона, наче в безпечній мильній бульбашці, куди сама себе заховала після смерті матері. Джун сама не помічала, скільки цікавих людей приходять до бібліотеки щодня, як вони потребують саме такої допомоги — безпечного місця, де можна знайти чудові книги, користуватися комп'ютером та, навіть, сходити до теплої вбиральні. Бо не усі живуть у комфортних умовах. Але в часи тотальної економії рада вирішила закрити кілька бібліотек, але мешканці містечка мали на це свою думку. "Якраз це мене найбільше дратує в цій клятій справі з радою. Що всі ці консультанти з управління зі своїми підрахунками та таблицями ніколи не втямлять, що бібліотека - це набагато більше, ніж самі лише книжки. Бібліотеки — це рятувальні сіті, що ловлять тих із нас, котрі можуть пропасти непоміченими". То ж боротьба почалася. Вони боролися так, наче ця бібліотека була останньою! І навіть Джун, чия здібність до публічних виступів була захована десь дуже глибоко, поступово змогла віднайти себе і підтримала акцію. І ні, тут не буде happy endy з розкаянням злочинців та негідників, але це навіть і на краще. Люди повинні зрозуміти, що багато що знаходиться саме в їхніх руках. І якщо влада неспроможна забезпечити усі їхні потреби, треба це робити самим. Книга мені сподобалася, бо я люблю такі життєстверджувальні історії, які об'єднують. Тому - щиро рекомендую для підняття настрою.

дуууже затишна книга, рекомендую)

затишний і світлий роман про бібліотеку і книжки ? «Остання бібліотека» розповідає про Джун — сором’язливу помічницю бібліотекаря, яка роками живе в тіні: після смерті мами майже не спілкується з людьми, ховається за полицями з книжками і не вірить, що здатна змінити щось у власному житті. але коли влада вирішує закрити бібліотеку, єдине місце, що для неї щось значить, Джун змушена нарешті визначитися — мовчати чи боротися. ця історія не про героїчні вчинки, а про силу маленьких кроків. авторка тонко показує, як підтримка громади — особливо ексцентричних, але щирих відвідувачів бібліотеки — дійсно допомагає Джун подолати страх і нарешті стати активною учасницею свого життя ? на перший погляд, сюжет здається передбачуваним: самотня героїня, загроза втрати важливого місця, повільне відкриття себе. але в цьому й сила книги. багато читачів, особливо інтровертів і бібліотекарів, можуть упізнати себе в Джун, у її невпевненості й любові до книжок. теми, які зачіпає роман, прості, але актуальні: важливість місць, де людям є куди прийти; роль культури і книжок у житті громади; другий шанс на нове життя. тут немає драми, але багато щирості, трохи британського гумору й теплі моменти, які хочеться підкреслити маркером ✨ я знайома з роботою бібліотеки не з чуток, і тому особливо ціную ту увагу, яку авторка приділяє проблемам таких місць. у книзі йдеться про звичайну ситуацію, коли бібліотека, як культурний центр громади, опиняється під загрозою закриття через відсутність фінансування і відсутність реальної підтримки. однак, коли я читала цей роман, згадався зовсім інший контекст — контекст нашої країни, де через війну, окупацію ворогом українських міст і сіл, знищення і пошкодження бібліотек, багато з них фактично закриваються. для нас, українців, це вже не просто сюжет, а реальна трагедія. і хоча проблеми бібліотеки в «Останній бібліотеці» здаються на фоні наших таких звичайними, мирними, це не применшує важливості тем, які порушуються: важливість доступу до інформації, збереження культури, підтримка спільноти. ще одне, що варте уваги в книзі — це взаємодія Джун з іншими персонажами, які мають свої життєві проблеми. кожен з них приносить у її життя новий погляд, дає свої уроки. і це, мабуть, головне повідомлення роману: навіть якщо ви відчуваєте себе самотньо і безпорадно, завжди є можливість знайти підтримку, навіть у тих, з ким здається немає нічого спільного. Джун змінюється не в один момент, не після великої драми, а після цілої низки маленьких кроків і зустрічей. серед плюсів роману варто зазначити атмосферу затишку. навіть у найважчі моменти бібліотека тут виглядає не лише як простір для збереження книг, а й як притулок для душі. це простір, де можна знайти себе, де слова мають силу, і навіть найбільший біль можна пережити, якщо розділити його з іншими. і хоч книга не сповнена динаміки, вона гарно передає відчуття часу і місця, не нагнітаючи емоцій, а просто дозволяючи героям поступово розкритися. дещо нагадало романи Дженні Колган та "Славетне життя Ей-Джея Фікрі" - такі ж затишні і "книжкові" книги ☕? і ще бонус: у сюжеті згадується безліч відомих книжок, які стали важливими як для Джун, так і для читачів бібліотеки. це маленька радість для кожного книголюба - знаходити знайомі назви і ловити себе на думці: «о, я теж це читала!» ? мінус, який зіпсував враження — згадка російської літератури. шкода, що зарубіжні автори ніяк не можуть без неї обійтися.

Лабораторія порадувала черговим чудовим романом! Не зовсім мій жанр, проте дуже приємно було провести вечір за цією розміреною та добре складеною історією. Загалом, історія про людське життя в невеликому місті чи селищі завше підкупають своєю правдивістю та якоюсь незвичною простотою. Більшість з нас звикла до темпу життя в великому місті, з купою роботи, задач, проблем, де все потрібно вирішувати та бути за все відповідальним... а іноді ж так хочеться, аби все було простіше. Працювати помічником бібліотекарки в містечку де тебе всі знають і люблять, як це робить Джун, головна героїня історії. Для неї розмірене та звичне життя після смерті матері стає такою собі терапією, знеболюючими пігулками, бо не потрібно щоразу думати над своїми рішеннями, долею та майбутнім. Врешті ж можна просто проживати день за днем багато років поспіль, занурившись в звичну рутину, де ти платиш по 7 фунтів і 40 пенсів за вечерю в китайському ресторанчику, і навіть не потреби говорити, що саме ти замовиш. Не потрібно переборювати свій страх публічних виступів, знаходити в собі сили для соціальних комунікацій, суперечок та чогось більш складного ніж монологи начальниці з твоєю формальною участю. Але що робити, коли твоє життя грубо та несподівано ламають ззовні? Бібліотеку закривають, і ні громада, ні ти сам нічого не можеш зробити без ризикованих та серйозних вчинків зі свого боку. Та навіть в такій складній ситуації є свої плюси – починаєш розуміти, наскільки тебе цінують місцеві, скільки ж ланцюгових зв’язків може запустити твоє відсторонення від роботи, і хто насправді тебе оточує. В критичних ситуаціях проявляються справжні люди і ти про багатьох дізнаєшся щось нове. І в першу чергу про самого себе. Згадуєш за що і чому варто боротися, даєш та отримуєш наснагу від друзів, борешся з обставинами і з собою. Це почасти важливіше навіть за результат, бо ці зміни роблять світ і твоє місце в ньому зовсім іншим. Авторка чудово прописує різноманітних персонажів, більшість з яких розвиваються та міняються впродовж тексту, що робить їх дійсно живими в уяві читача. І хоч історія досить банальна і фінал можна прогледіти ще з першої півсотні сторінок, ці самі сторінки хочеться перегортати до останньої, проживаючи з Джун найголовніші дні й тижні її життя. А хеппі-енд це насправді непогано, бо в книзі часто хочеться знайти саме його, повірити в краще та відродити в собі віру в хороших людей.

Прекрасна книжка з вайбом суму, дружби, підтримки. І, звісно, атмосфера бібліотека, де на краплю можна розчинитись. Окремий плюс, що це Британія, одразу візуалізується архітектура селища