Нові відгуки

Найгірше сприйняли те, що книга повільна. Що речення довгі, думки розгортаються неквапом, а події не поспішають ставати зрозумілими. Деякі читачі губляться в іменах, інші — в деталях, у густих описах і спогадах, які ніби не ведуть нікуди. Але саме в цьому — і її дихання, тяглість часу, якого багато, і він не підганяє. Двоє дітей — юна розумниця і вкрадений хлопчик — мандрують світом, у якому війна щойно закінчилась, але спокою все одно немає. Поруч — дорослі, втомлені і зневірені, кожен по-своєму. Усі шукають, чого самі до кінця не розуміють: знання, безпеку, минуле, якого не повернути. Тут багато мовчання між словами.

Ця книга вчить, що бути собою — це не завжди легко, зате завжди варто. Вона про те, як не соромитися своїх рішень, навіть якщо вони не схожі на чужі. Про те, що шлях до себе іноді проходить через помилки, вечірки, відчайдушні вибори та довгі розмови пізно вночі. Вона показує: не обов’язково бути «правильною», щоб мати право на щастя. Головна героїня приїжджає до Нью-Йорка, де життя кипить — яскраве, неспокійне, повне театру, людей і змін. Вона вчиться бути не тільки глядачкою, а й діячкою на власній сцені. У її історії є місце легковажності, сорому, дружбі, втратам і глибокій повазі до власного досвіду. Це сповідь без нарікання, але з великою чесністю. І все ж найбільше ця книга — про свободу: жити так, як тобі пасує, кохати не за правилами, будувати своє майбутнє без вибачень. Тут не шукають правильних відповідей — тільки тих, що правдиві саме для тебе.

Жінка вирушає у подорож, бо втомилась бути не собою. Спершу — Італія, де вона вчиться їсти без сорому, смакувати кожну крихту і дозволяти собі задоволення. Потім — Індія, де мовчання важить більше, ніж слова, і де молитва стає способом зібрати себе по шматочках. Нарешті — Балі, де вона намагається знову довіритись коханню, хоч і боїться зробити це по-справжньому. Це не завжди весела подорож — радше тиха розмова з власними страхами. Те, що здається втечею, поступово перетворюється на шлях назад — до себе. Іноді найбільше відкриття приходить не в момент пригоди, а в ранковій тиші, коли раптом розумієш, що тобі спокійно. У цій книжці мало гучних подій, але багато внутрішніх зрушень. Вона не вчить, а показує: щастя — це не пункт призначення, а вибір, який треба робити щодня. І себе — також можна вибрати.

Нон-фік\мемуари від авторки подобаються більше, ніж її художні твори) Не знаю чому так, але здається, що в цій книзі все справжнє та від серця, на відміну від "глянцевих" світів її книг.

Захоплююча історія, але останні сторінок 100 вийшли затягнуті.

Чудова, цікава, перечитую її вже декілька разів і кожного разу знаходжу щось нове для себе.

«Їсти, молитися, кохати» — чудова книга, мені відгукнулася. Для мене вона була як розмова з психологом — чесна, з глибокими питаннями до себе. Це історія не тільки про подорожі й кохання, а про внутрішній шлях, пошук себе. Читала її повільно і часто зупинялась, щоб переосмислити щось із власного життя. Дуже раджу!

Найперше, що треба відмітити під час знайомства з творчістю авторки – не варто порівнювати її книги між собою, бо вони кардинально відрізняються і за стилем, і за напрямом. В них безумовно є спільні риси – сильні жінки та пошук себе, але не варто їх всі ототожнювати. Мені надзвичайно сподобалося, що описуючи життя головної героїні, авторка цілий розділ присвятила життю її батька, та його шляху до багатства, яке він має на момент її народження. Загалом ця книга – наче дуже детальна біографія героїні, з описом її почуттів та світогляду. З другого по останній розділ змістовно змальовується життя Алми Віттекер – від самого народження і аж до похилого віку, коли вона, досягла більшої частини того, що прагнула зробити за життя. Алма за своєю природою – дослідниця, з самого дитинства вона, наслідуючи приклад батька, захоплювалася природою і невпинно вчилася. Вона активно опановує мови, точні та природничі науки, постійно присутня на званих вечерях в родинному маєтку, де збираються різні вчені, дослідники та видатні особистості. Коли її мати помирає, зведена сестра і подруга виходять заміж, Алма лишається в маєтку з батьком, допомагаючи йому вести бізнес. В її житті з’являється художник, в якого вона стрімко закохується і який на перший погляд, відповідає їй взаємністю, але коли вони беруть шлюб, то виявляється що він не прагне від неї фізичної близькості. Згодом він відправляється у Французьку Полінезію, доглядати плантацію ванілі, яка належить Віттекерам. Кілька років потому, після смерті чоловіка і батька, Алма приїжджає на острів та розшукує хлопця, якого постійно малював її чоловік, і який виявляється його коханцем. Алма відправляється у Голландію до родичів матері і до живе у свого дядька, продовжуючи свою наукову роботу з рослинами. Загалом мені сподобався неспішний опис всіх подій і деталі, яким авторка щедро приділила увагу, але іноді вона занадто різко перескакувала у часі.