«Це іскра. Та сама бісова іскра, яка, здавалося, ніколи між ними не згасала. Те жахливе поколювання від знаття, яке обпікало щоразу, як вона заходила в кімнату, вдихала чи крутила ніжкою. Відчуття, у якому він тонув: відчуття, що може її покохати, якщо тільки дозволить собі. А цього він боявся найбільше».
За другу частину «Бріджертонів» я бралася приблизно з таким же налаштуванням, як і за першу: нестямно прагнула поринути в знаний романтичний вайб, яким унікально володіє ця серія. І знову ж таки, я НЕ чекала чого кардинально нового, адже, споживши спершу цю історію в серіальному вигляді, мала певний фундамент знання.
Та як тільки я помилялася! Адже ця частина змогла мене здивувати!
Попри дрібні відмінності [і зовнішній вигляд сестер Шеффілд, які, як і Саймон в першій частині, не здіймають ще й расової проблематики – це повноцінно вигадка Netflix🫣], книга містить один сюжетний поворот, який значно відрізняється від того, що був на екрані, і разюче змінює всі подальші подій. Він не кращий і не гірший. Просто він робить історію інакшою. І саме за нього я вдячна! Жодних спойлерів: лишаю за вами право самостійно пізнати цю відмінність і зловити приємне здивування 🙌🏻
З книгами у мене поки що складається рівно так само, як і з серіалом, в плані сприйняття: друга книга, як і другий сезон, зайшла мені більше. Думаю, тут причина в тому, що сама історія Ентоні та Кейт більше моя, ніж історія Дафни та Саймона [хоча до цієї парочки я теж прихильна]. Книга більше підсвічує психологізм їхніх стосунків, впливу привидів минулого на ті чи інші вчинки, що, своєю чергою, дає кращу можливість зрозуміти персонажів.
На противагу екранізації, у своїх книгах Джулія Куїнн більш камерно зосереджує увагу на головній парі. Через це мені, як і в першій книзі, дещо бракувало більшого шаленства сімейки Бріджертонів на фоні, однак це жодним чином не створює нудьги.
Фокуси майбутнього третього сезону та книг різняться: тож поки на екрані розгортатиметься історія Коліна, я з шаленим нетерпінням чекатиму на розкриття любовних секретів Бенедикта 🤍