Джефф Лемір

3797 рік. Її звати Ніка. Вона - науковиця з далекої колонії в іншій сонячній системі. В її світі чисельність людства стрімко наближається до нуля через свідомий розумний вірус під назвою Кол, що постійно вдосконалюється і спустошує колонію за колонією. Єдиною надією на виживання є рідкісна квітка триліум, що може стати ключем для розробки вакцини. Однак знайти її можна лише на крихітній планеті Атабіті, місцеве населення якої дуже вороже до людської раси. Командування поставило перед науковицею надскладне завдання - чим пошвидше налагодити систему обміну з тубільцями, адже часу залишилось обмаль. Але чому, коли вона прибула у поселення, склалось враження, що атабітіяни її чекали? Що вони мали на увазі, кажучи, що "прийшов час знову почати розгортання світів"? Чому наполягали, щоб вона з'їла квітку триліума? І що за чортівня трапилась опісля? 1921 рік. Його звати Вільям. Він - колишній солдат, у свідомості якого війна залишила глибокі рани. Лише брат залишається його підтримкою й опорою, хоча й вважає, що той не зовсім адекватний і потребує професійної допомоги. Вільям одержимий ідеєю знайти заборонений храм інків. Легенди твердять, що там на відкривачів чекають не лише скарби й багатства - той, хто знайде його, отримає владу над смертю. Він разом з братом і кількома відчайдухами підібрались занадто близько, їх атакували тубільці. Дивом врятувавшись втечею, поблизу храму Вільям натрапляє на… Ніку. Це розповідь про них двох. Усе інше, включно з вимиранням людства, подорожами крізь час і простір, позаземні цивілізації і надрозвинені технології, - лише декорації до історії Ніки і Вільяма. Через спогади, розмови і флешбеки нам розповідають про минуле й сьогодення героїв, їхні розчарування, втрати, біль. Вони - двоє самотніх, загублених, зламаних людей. Обоє від чогось тікали, щось шукали. Триліум звів їх разом. І виглядає на те, що це зовсім не випадковість. Коли усе перемішалось - час, простір, реальність… коли усе пішло шкереберть, залишивши лише дивне нав'язливе відчуття, що щось не так… щось дуже не так… доля усього людства опинилась в руках цих двох. Малюнок Леміра одразу впізнається. Здається мені, це той випадок, коли існують дві крайності: він або дуже подобається, або зовсім ні. Мені такий стиль заходить, а з роботою колориста Хозе Вілларрубіа взагалі виглядає чудово. Мальопис, до речі, дуже інтерактивний. По-перше, частина реплік атабітіян написана символами, значення яких доводилось шукати у таблиці наприкінці мальопису. Спершу це навіть трохи дратувало, але дуже скоро обходилась майже без підказок. По-друге, саму книгу доводилось багацько крутити у руках через специфіку компонування кадрів і сторінок. Мальопис мені сподобався. Хотілося б побільше творінь Леміра українською.

Анонім

Спершу я дивилась екранізацію (не судіть). І вже звикла до майже янгольського вигляду Ґаса із золотими кучерями і невинною посмішкою. Але комікс — зовсім інший. Малюнок поривчастий, тривожний, з надломом. Спершу навіть відштовхує, але чим далі — тим більше розумієш, що саме такий стиль і має бути у цій історії. Бо вона про страх, самотність і світ, що котиться в прірву. Це точно не дитяча казка. Але й не доросла антиутопія. Десь посередині. І хоч сюжет місцями сиплеться, атмосфера працює. Моторошно, але хочеться продовження.

Анонім

Доволі цікава історія, хоч і максимально темна. Але персонажі прикольні і незвичні

Анонім