Помаранчі - роман, у якому знаходиш розраду. Її героїня - людина з зовнішнього світу. Вона походить із бідної родини робітничого класу, але змушена стикатися з великими питаннями, що виходять за межі класу, культури й кольору. У певний момент життя кожен із нас стоїть перед вибором: залишитися в уже готовому світі, який може здаватися безпечним, але водночас обмежувальним, чи наважитися рухатися вперед - у власний простір, невідомий і непроторений. У своєму вступі до «Помаранчів» Вінтерсон підкреслює, що саме це є головною темою її напівавтобіографічного роману. Попри певну складність книги, авторка щедро розбавляє атмосферу жартами та іронічними насмішками над етикою й мораллю, завдяки чому текст звучить легко, живо й по-своєму грайливо.

Коли я читала роман Джанет Вінтерсон «Помаранчі – не єдині фрукти», мене дійсно вразило, наскільки щиро й сміливо авторка говорить про пошук власної ідентичності у світі, який наполегливо нав’язує готові ролі. Це не просто історія про дівчину, яку намагаються «виховати правильно». Це історія про те, як серце відмовляється жити за чужими правилами. Головна героїня, Джанет, з дитинства зростала у суворому релігійному середовищі, де кожен крок визначено наперед, а будь-яке відхилення — це гріх. Її майбутнє мало бути безсумнівним: служіння церкві, повна покора матері та відданість «правильному» життю. І тривалий час вона щиро вірила, що іншої дороги просто не існує. Але все змінюється, коли вона закохується — раптом з’являється інший шлях, інший світ, інше «я». І з цього моменту все починається наново. Для мене це книга про сміливість. Про здатність відстоювати себе, навіть коли найближчі люди не готові прийняти правду. Вінтерсон дуже ніжно й водночас відверто показує перші кроки Джанет у відкриття власної сексуальності й відхід від жорстких релігійних норм. Мені особливо сподобалося, як структура роману відсилає до біблійних історій — від «Буття» до «Рут», що надає оповіді неочікуваної глибини й символізму. Це ніби підкреслює: кожна жінка має право писати свою власну «книгу», власний шлях. Так, мова тут доволі проста, без надмірної поетичності, але саме в цій прямоті є своя сила. Книга дотепна, емоційна, місцями навіть зухвала, і вона чудово передає те внутрішнє визрівання, коли людина намагається зрозуміти, ким хоче бути насправді. Мені інколи хотілося трохи більше глибини або символічності, але це не применшує того факту, що роман читається дуже щиро й залишає теплий післясмак. Це невеликий, але дуже світлий роман, який надихає не боятися бути собою, навіть коли весь світ переконує в іншому.

Дотепна історія про пошук себе в умовах релігійного тиску та суворих догм. Вінтерсон майстерно поєднує реальність із метафоричними видіннями, створюючи багатошаровий роман дорослішання.

Перша прочитана книга жовтня (так, це мало статися ще у вересні, і я мала встигнути прийти на клюб по ній, але нєісповєдіми шляхи господні — сподіваюсь, ви зацінили майже-каламбур). ?‍⬛ Як розумієте, не склалося в мене з нею. Спочатку було цікаво, але з появою притчевих вставок, які покликані у алегоричній формі пояснити те, що недотумкуватий читач раптом не зрозумів з авторської мови з першого разу, виникало все більше й більше запитань до тексту. ? Рясно розкидані речення формату "історія — це гамак", "камінь трансформує кістки", "для тіла — стіна, для душі — коло", можливо й роблять цю рядову й не до кінця відверту історію про тяжке дитинство з релігіознутою мамашкою чимось нетакусьним, але мені особисто відгонило фальшю. ? Ну знаєте, коли хтось хоче приховати справжні мотиви і відслонюється набором рандомних слів, аби читач зависнув і почав те розшифровувати в надії на Одкровення. Ну або просто слухав потік слів як музику, не вникаючи в сенси. ❎ Звісно, свою роль в оцінці зіграли ще мої очікування від книги (я чомусь думала, що це буде десь поруч із "Скляним замком" чи "Я рада, що моя мама померла"), а це виявилося більше казочками, ніж роботою над власними травмами. ?‍⬛ Авторка, зокрема, взагалі не віддає собі раду, що штовхнула своє перше кохання у морок фанатиків, а від її описів тої дівчини взагалі стало неприємно — "вона і раніше була безжурно-спокійна, як корова, то тепер стала майже овочем". Так собі образ вимальовується. ✅ З позитивного в книзі хіба що її обсяг і кілька цікавих фрагментів на початку. В цілому #Дафа_не_радить, але ви завжди можете посперечатися.

Книга, яка читається з цікавістю. Історія не нова, багато вже написано про «релігійні» сімʼї та деструктивних дітей в них. Але ось ця історія сподобалась саме життєвістю, авторка взяла за основу цієї книги своє життя, додала трішки легенд, і вийшла книга про жінку, яка усвідомила свою ідентичність. Не вистачило в кінці більшого розкриття, виглядало неначе авторка не знала як закінчити й обірвала. Але загалом мені сподобалось і раджу до прочитання.

"Я оповідаю казки. Вірте мені". Фантасмагорійний роман про... А так одразу і не скажеш про що. Очевидно, про пристрасть, азарт, кохання, смерть, чуттєвість, божевілля. Про Наполеона, Венецію, кульбабові поля, окаянну зиму. Із присмаком божевілля (не завжди у негативному сенсі). Сюжет будується на свідченнях француза Анрі і венеційки Віланель. Вони починаються окремо, потім сплітаються, щоб знову розійтись. Анотація дещо дезорієнтує читача – "зворушливого любовного роману" тут, здається, немає зовсім. "Пристрасть" варто читати за текст – соковитий, химерний, наповнений рефренами, концентрованими думками філософського спрямування. А ще за якісний переклад. Післясмак від цього дивного роману лишився так само дивним.

Мене завжди дуже цікавили історії дорослішання та пошуку себе, а якщо йдеться про людину, яка зростає в суворій релігійній спільноті — це ще захопливіше. Мені сподобалося, як написано цю книгу: подача доволі незвична, з іронією та легкою комічністю, хоча водночас тут є чимало болісних моментів. Я щиро співчувала головній героїні та вболівала за неї протягом усього шляху.

Скільки людей - стільки й життів, різних досвідів, шляхів, смутку та радощів! А найголовніше досвіду. Цікаво було поринути в досвід письменниці, пережити його частину з нею без осуду та з розумінням. Для мене це було щось нове і не досяжне нині. Інші роки життя (~60ті роки), протилежний світогляд та їхня релігія. ГГ (сама письменниця) знаходиться у сімʼї віруючих, точніше п'ятидесятники. Де обернути «грішника» у віру церкви - було ціннішим за підтримку та розуміння рідних. Де нагодувати колег з релігії в пріоритеті, ніж дитину. Де з тебе будуть молитвами «демонів» вигоняти, бо ти не вписуєшся в їхні канони (а канони ті чіткі). Цікаво було бачити зі сторони ті подвійні стандарти. Де віра - це більш слово, ніж Віра душі. Для себе з усього я зрозуміла, що їхня церква, то бажання людей не бути одними, обʼєднуватися та грати у «важливі справи» Сама ГГ сильний персонаж, цікаво було споглядати її дорослішання, прийняття себе такою як вона є. Та бути вільною у виборі. Рекомендую почитати книгу, легко написано. Є над чим подумати, а ще краще з кимось обговорити її? Ставлю 8/10 тому що не вистачало в кінці більш логічного завершення, розповідь ніби обірвано.