«Увесь світ навколо — це темний ліс із незвіданими печерами, закинутими будинками й покинутими людьми, яких ми воліємо не помічати». Нуарний трилер, що з перших сторінок розмиває межу між реальністю і маренням, сновидінням і буденністю. Це історія, де криваві вбивства й детективна складова не є центральними, а радше створюють тло для подій, які оголюють внутрішню темряву персонажів, змушують їх робити складні моральні вибори й ставити під сумнів власні принципи. Я шалено кайфувала від медичної достовірності, адже книга написана професійним судмедекспертом, і це відчувається. Детальні описи вбивств, стану тіл, процесу розтинів та експертиз поєднуються з добрячою дозою чорного гумору. Це саме те, що може порекомендувати доктор! Санітар Коулс працює в судово-медичному бюро. Письменник не надто популярних трилерів Ларінарій відчайдушно шукає нові джерела натхнення. Колишній експерт Адепт намагається змиритися зі смертю дружини й віднайти новий сенс власного існування. Журналістка, a.k.a. психологиня, Апата розслідує жорстоке вбивство дівчини. А Метелик плекав мрії, яким судилося здійснитися лише після його смерті. Їхні долі переплітаються, і всі вони стають частиною великої гри-експерименту, наслідки якої відчує кожен. Динамічна оповідь, неочікувані сюжетні повороти, незвична структура та темна, гнітюча атмосфера зробили цю книгу напрочуд інтригуюче-спокусливою. Сподобалося. Попри невеликий обсяг, книга порушує чимало важливих гостросоціальних тем, зокрема недолугість медичної реформи, наслідком якої стало закриття багатьох профільних лікарень, зокрема психіатричних. На жаль, сумна тенденція скорочень, об’єднання та ліквідації стаціонарів триває й досі. У післямові автор наводить реальні приклади наслідків таких змін. «Люди самі створили мораль, що пояснює, де є добро, а де зло. Це просто риси, які ми приписуємо речам».

«Тривале вмирання — це, по суті, і є життя». Книга, від якої я кайфувала від першої до останньої сторінки.Нуарний психологічний трилер, дія якого розгортається у місті Лева, який став ареною для гри двох вбивць. Напруга, ігри розуму, психологічні пастки, неочікувані сюжетні повороти й приголомшливий фінал, після якого я ще довго не могла повернутися до реальності. В моїй уяві історія постала ніби повністю позбавленою барв — суцільна сірість, що різниться лише відтінками темряви. Химерності історії додає складний, багаторівневий сюжет. Безіменні герої, декілька сюжетних ліній, стрімкий розвиток подій разом створюють відчуття перенасиченості, тож на початку легко заплутатися в деталях цього пазлу. Вже від самого початку автор непомітно розкидає тонкі натяки на майбутні події. Може здатися, що загадок забагато і на деякі відповіді доведеться лише здогадуватися, проте це оманливе враження. Достатньо дочитати розповідь до кінця, і всі загублені елементи мозаїки стануть на свої місця, створивши цілісну, приголомшливу історію. Автор переконливо показує роботу слідчо-оперативної групи в реаліях української правоохоронної системи, особливо наголошуючи на аспектах роботи судово-медичних експертів. Медична складова трилера виконана на дуже високому рівні, що робить історію ще захопливішою. Окремо я кайфувала від студентів у передмові, одразу згадався власний перший курс у медичному і та сама страхітлива скронева кістка з її незліченними каналами. P.S. Пролог викликав особливо теплі емоції та відчуття ностальгії, одразу згадалися власні будні студента-медика, я весь пролог читала з перервами на вигуки «так воно і було», «ну то є тру», «о, о, ми теж так робили»! Стільки емоцій викликав автор, це було безцінно. Чистий кайф.

"Порожній пазл" Дмитра Палія – саме той випадок, коли з перших сторінок відчуваєш, що ця книга тобі точно сподобається. Тут є і реалістичні деталі слідчої роботи, і анатомічні пояснення, які додають історії правдоподібності, і дотепний гумор, що знімає напругу в найнеочікуваніші моменти. Автору вдалося гарно відтворити атмосферу Галичини. Під час читання я могла чітко уявити львівські вулички, а мова додавала ще більшої реалістичності трилеру. Окремо також хочеться відмітити персонажів історії – вони поводяться та говорять як живі, реальні люди, а не книжкові герої, хоч і не мають імен: всі головні персонажі в книзі мають лише прізвиська, які так чи інакше вказують на особливості їхнього характеру. Стиль Дмитра Палія – ідеальний для цього жанру: не занадто емоційний, не занадто сухий, з дотепним гумором і виразними метафорами. Книга постійно тримає читача в тонусі своїми несподіваними поворотами та напругою, і має той самий моторошний вайб "Танців з кістками", який створює особливу атмосферу трилеру. Ця історія стане ідеальною, щоб вийти з нечитуна, бо це концентрат подій, який не дозволить читачу знудитися і закинути книгу "на потім". Тому, якщо ви такий фанат трилерів і детективів, як я – ця книга для вас.

Події, які відбуваються в місті Лева, розгортаються навколо одного зі слідчих, який роками не міг розгадати справу про серійні вбивства, через довгі роки він зміг це зробити, але якою ціною... Книга швидко зайшла, читалася легко із напругою, бо не знаєш, що далі очікувати від розслідування і дій слідчих. Поворот сюжету мене не те щоб вразив, він мене здивував, наскільки слідство тривало довго і лише через 20 років його розкрили

Неоднозначне враження після книги. Найбільше сподобалися героїні — вони дуже різні і добре прописані. Але сам сюжет не надто захопив, бо розв'язка мені здалася передбачуваною й недостатньо цікавою, і бракувало інтриг. Плюс, на мою думку, забагато еротичних сцен, які не завжди працюють на розвиток сюжету.

Моя улюблена книга Дмитра Палія. Напруга зростає з кожною сторінкою, атмосфера похмура і сповнена таємниць. Порушена дуже важлива суспільна проблема, в кінці книги наведені стосовно цього факти і реальні приклади. Рекомендую прочитати "Порожній пазл" перед цим, бо друга книга пов'язана героями з першої.

Класний нуарний трилер від українського автора! Спочатку у структурі книжки коротка, на 12 сторіночок, історія одного вечора студентів-першокурсників медичного, яка завершується словами: "Обшукайте його, може, це він той серійний убивця..." Далі починається перша частина: "АГОНІЯ. Якби він знав, що за кілька годин помре, то вдягнув би не такі теплі шкарпетки." І якось цього влучного початку вкупі зі доволі легким стилем написання, приправленим іронічним гумором, мені вистачило, щоб дати собі час звикнути навіть до прийому відсутності імен головних героїв. До речі, так, у головних героїв немає імен, а лише назвиська чи то прізвиська, при чому більшість прикметники: Необачний, Темний, Сизенький, що спочатку дещо заплутувало, але змушувало задуматися, чи це їхні якісь визначальні риси: Хитрун, Відлюдник, і непогано так тренувало увагу до читання. Зав'язка у тому, що знаходять трупи, які мало того, що є полем для гри у "хрестики-нолики" якихось маніяків, так ще й є відсилками на аналогічні "естафетні" вбивства, скоєні парою злочинців вже досить давно. Допитати одного з убивць з попередніх злочинів неможливо, бо він майже недієздатний, і то вже тривалий час, тож цього разу він або не причетний, або не серед головних так би мовити дійових осіб. Додає здогадок той факт, що реакцією паралізованого на розповідь слідчого про цю справу стає інсульт, до того ж розмова відбувається без будь-яких свідків. Що дає читачеві причини ще й слідчого підозрювати. А чим далі, тим кількість підозрюваних зростає, навіть якщо не ставити собі за мету відгадати злочинця, якісь теорії все одно виникатимуть ... Закінчення першої частини вразило, я навіть перед її останніми сторінками ще раз повернулася на початок, бо направду перші абзаци написані так, що можна по-різному вирішити, хто ж з героїв таки помре того січневого вечора. Друга частина була ще динамічніша, щось знову ж вражало, новими для мене були оці нюанси роботи судмедексперта в українських реаліях, бо ж американських, наприклад, із різножанрових серіалів достатньо було переглянуто. Історія маніяка трохи ошелешувала, до речі, класно описані і моменти з його передісторії, і пояснено його психологічне "становлення". Фінал крутий: інтрига, маніпуляції, моторошні подробиці жорстокості та вигадливості психопата, певна, на мою думку, злочинна недбалість представників закону, через яку нові жертви. І, до речі, деякі філософські моменти, до обдумування яких напевно повертатимусь. Продовження читатиму однозначно!

… Я люблю детективи, психологічні трилери, про психів і маніяків теж люблю. Але це не психологічний трилер, не… Почнемо з того, що читалось важко. Не тому що важка тема чи багато “розчленьонкі” - там цього нема, навіть аутопсія написана дуже акуратно. Не тому, що справжні імена мали три епізодичні персонажі. Але через стиль написання першої частини. Таке враження, ніби автор написав нормальними простими словами речення типу: “Між сміттєвих контейнерів, накрите брезентом, лежало тіло”. Але хтось (редактор, бета, внутрішній голос) сказав: “Ні! Це занадто просто! Ану покажи, що ти справжній письменник і можеш усе!” І речення перетворювалося на: “Там, між такими самими трухлявими стінами, між густих, насуплених і дещо кривих ялин, що височіли над двома високими проржавілими сміттєвими контейнерами, накрите брезентом, лежало тіло”. Мозок читача звик, що кожне слово має значення, несе якесь навантаження, “рушниця”, яка має стрельнути, не може зрозуміти, навіщо нам такий детальний опис занедбаної підворотні, де знайшли тіло. Навіщо вкотре всі оці “трухляві стіні”, якщо вони зараз не впадуть на слідчих з експертами? Щоби що? Для “атмосфери”? Це була цитата з 62-ї сторінки. І ми маємо вже сторінок 50 подібного плану описів місць, тобто, ми вже заатмосферилися по саме “не можу”. Хочеться сказати: “Автор, досить, забагато!” Настільки забагато, що вже починає скидатися на голівудську пародію на їхні ж нуарні детективи 50-х. Хоча, мабуть, починати варто було з першого речення першої частини. “Якби він знав, що за кілька годин помре…” - інтригує, підчіпляє на гачок… Але через деякий час починається агонія, яка тягнеться до сто - трясця! - п'ятдесят - курва! - шостої сторінки, коли нарешті він “припинив подавати ознаки життя”. Полегшення починаєш відчувати після 133 сторінки, коли нарешті все почало рухатися до того, аби вбити цього персонажа. Але ти вже в тому стані, коли не можеш співчувати герою, ти вже жадаєш його смерті, бо оце очікування витягло з тебе усю душу. Це не перший в моєму читацькому житті прийом “це був останній раз, коли я бачив його/її живою”. Навскидку: можу це згадати у Кінга і осьо з недавнього в “Жовтоликій” Реббеки Кван. Але в такому випадку згадка про смерть персонажа передує безпосередньо оповіді про цю смерть. Тому і тут ти чекаєш “він ось-ось помре”... а він не помирає. “Він ось-ось помре”... аж ні! “Вже отут?..” - Ні! Та коли ж ти, курва, вже нарешті здохнеш?.. Ось це очікування також вбиває половину задоволення від читання. Я чому так акцентую “перша частина”, тому що всі ось ці речі реально напхані у першу частину. Далі книга написана людською мовою у більш прийнятному стилі. Хоча, ми маємо ще пролог. Так, я розумію, що він важливий, чому він важливий і т.інш. Але все виглядає, як нашвидку прикручений штучний конструкт. Всі події, персонажі і репліки прологу мені здаються вимученими. Слідчі тупі, безбожно тупі. Це зроблено навмисно, аби показати “крутість” Темного і Адепта? Це - детектив, трилер? Чи це - спроба познущатися над процедурою слідчих дій? Чи це проба на “відчепися”: ніхто не знає, як що працює, колеги не прочитають, тому “піпл схаває”? Так, ми не знаємо, як це працює в поліції, але як працює “таємниця” (вважай, конфіденційна інформація) багато хто знає. Якщо навіть людина більше не працює на якійсь роботі, вона не має права розкривати службову таємницю. А не так, як у книзі: ти вистав мені пиво і пожерти, а я тобі розповім усе. Імен тіко не назву, таємниця ж! Персонажі картонні. Не персонажі, а просто функції. Мова - жахлива. Нудно. Просто оксюморон - нудний трилер ( "Thrill" (з англійської) означає тремтіння, хвилювання, захоплення, сильне збудження або напруження). Але сторінок 80 не відбувається абсолютно нічого. “Колишнього головного слідака зі справи”, отого, що “якби знав, що помре”, тупо зливають. Детектив, на відміну від химерної прози, передбачає бодай якусь реалістичність подій. Що тут було реалістичного?.. О! Було! Львів ? Так, я зла, категорична, я не приймаю “відмазки” типу “зробимо знижку, бо це - дебютний роман”. Ні. Далі читати не буду, навіть, якщо якимось дивом оберуть на клуб.