«Дякую», «молодець», «люблю», «вибач»… Усіх нас змалку навчали говорити ці слова, та рідко кому пояснювали їхню глибоку суть. Нам не уточнювали, як їх варто промовляти, з якими додатковими словами. Або ж коли від них краще утриматись і не розтринькувати пустослівно смисли, що їх вони в собі несуть. Мабуть, це одна з причин, чому довкола так багато кволої і недоосмисленої подяки, пустої любові та підтримки, фіктивного співчуття та абсолютно не мотивуючої похвали. Подорослішавши, ми вчимося користуватися цими словами наново. Принаймні так відбулося (чи досі відбувається) зі мною - нині я розумію, сказати «дякую» чи «вибач» може бути замало, недостатньо щедро, не до кінця зрозуміло. Тож добре б підкріплювати їх певними «за що»/«чому». Куди відчутнішим буде сказати «ти не уявляєш наскільки твоя допомога була для мене важливою, без тебе мені було б в рази важче впоратись», ніж «дякую за допомогу». Куди щиріше вимовити «мені шкода - сама того не розуміючи, я образила тебе своїм вчинком, наступного разу постараюсь зважати на твої почуття, які можуть стати наслідком моїх дій», ніж «окей, вибач, більше так не буду». Як на мене, ці підкріплення свідчать про осмисленішу дяку, похвалу, співчуття чи любов. Так само варто пам’ятати, що до «вибач», «спасибі» та інших етичних слів у кожній окремій ситуації кожній окремій людині потрібно дозріти, внутрішньо дорости. Маю на увазі, прожити те, що трапилось; зрозуміти себе у вчинку; спробувати співвідчути іншого у ньому. Для цього може знадобитись час. І формальному вибаченню тут нема місця. От про таке відстрочене і неспішне, осмислене і щире «вибач» написана дитяча книжка на фото. Скажу чесно, спочатку «Літачок-вибачайка» мене не вразив. Здалось, так, є в ньому хороший дидактичний меседж, але не більше. Та далі я таки всадила ту себе маленьку непосидючу школярку за книжку і розтовкмачила, про що насправді може говорити її авторка, відома американська психологиня Дебора Макнамара. На місці дослідниці я би розглянула варіант серії книжок із екземплярами «Літачок-похваляйко», «Літачок-дякунчик, -любасик» та інші. Сучасному світу точно не буде зайвим звернути увагу на змісти, а не лише закостенілі форми.

Після прочитання цієї книги хочеться триматись подалі курсів, видань, гайдів, які обіцяють допомогти "виправити поведінку", "вплинути на те, щоб дитина щось робила або не робила, що вам хочеться". Настільки більшість попередніх прочитаних книг на фоні цієї здаються поверховими і недоцільними. Адже куди важливіше зрозуміти, як мислять діти, як відчувають світ, в чому полягає поняття незрілості дитини, її нервової системи. Чому вони відчувають світ саме так, і не вміють інакше. Адже ж куди логічніше працювати з причиною, а не з її симптомом. Тож чому довкола так багато орієнтирів на стратегії роботи з поведінкою, вплив на поведінку і зовсім мало про те, що в основі поведінки, будь-якої, лежать не просто причини, а особливості розвитку. Саме на розумінні розвитку дитини має будуватись комунікація і батьки відіграють в цьому надважливу, ключову роль. Це прекрасна книга, написана з любов'ю і повагою до дитинства. У ній багато теорії: про розвиток, психіку, емоції, але уважний читач знайде тут і багато практичних порад, до яких хочеться повернутись. Вони насправді такі прості! Але ніби покриті пилом часу, забуті, визначені як "дивні" або "не ефективні". Раджу читати всім батькам, мамам і татам, ви дізнаєтесь багато про прив'язаність, її роль, про те, як важливо не будувати захмарних очікувань від дитини і вчитись (!!!) розуміти свою дитину та приймати її любляче та терпляче.

Весь світ сьогодні поспішає так, ніби новини сповістили точну дату апокаліпсису, і вона настане завтра. Разом із усим світом ми поспіхом виховуємо своїх дітей, вимагаємо від них якомога швидшої адаптації до соціальних норм та правил, буквально з пелюшок виштовхуємо у забіг із раннього розвитку, нівелюючи їх право на дитинство. Справжнє дитинство. З помилками і падіннями, синцями і збитими колінками. Дитинство з дурощами і бешкетом. Дитинство у власному світі фантазії і уяви. Якщо ви плануєте дітей, чекаєте на появу першої або вирощуєте вже й не одну, раджу мати на своєму батьківському столі отаку книжку-нагадування, що на фото. Чому «Спокій. Гра. Розвиток» - це книжка-нагадування? По суті її авторка, Дебора Макнамара, не вигадала анічогісінько нового. Проте виокремила, підкреслила і змістовно аргументувала зрозумілі істини щодо взрощування і виховання дошкільнят. Ба більше, практикуюча психологиня, грубо кажучи, переписала і доповнила ключові праці свого вчителя з дитячої психології Гордона Ньюфелда, присвячені темі прив’язаності. І вийшов у Макнамари ґрунтовний теоретично і повнометражний практично текст про вітальні речі, якими ми, сучасні батьки, забуваємо керуватись у відносинах зі своїми нащадками. Наприклад, з книжкою ви знову пригадаєте основи психологічного розвитку дітей-дошкільнят, повторите знайомі факти з нейрофізіології цієї вікової групи, сто разів скажете собі «Це точно!» або «Блін, 100%, як же я міг/могла про це забути!», згадаєте про поняття фрустрації і нарешті збагнете, чому ваша дитина нині (а загалом, завжди) така вередлива, плаксива та імпульсивна і що з тим робити (або вірніше, не робити). Якщо я кажу, ви повторите і пригадаєте, це абсолютно не означає, що все вам тут відомо, і ви такі круті досвідчені мама чи тато, а книжку цю най читає хтось інший. Ніт. Запевняю, вона саме для вас. А також для мене, для нього і неї, для того, хто поруч живе…