❤️‍🩹А меч в його руках пером легеньким стане. Це збірка з 15 коротких різдвяних (і дуже різних за характером) історій, - про традиції, про кохання і #про_війну. Про ворожіння на Андрія, про дитячі спогади і про рішення залишитись тут, вдома, серед своїх. Про ложку куті, яку залишаєш для тих, кого вже немає поруч. Про родину, що нарешті зібралась разом, про скорботну зірку Різдва, про коляду, щедру і посівання. Про складну сімейну динаміку, лицемірство і свята, які стають випробуванням. Про родинні реліквії, блекаути і вогник надії серед суцільного мороку. Про спалення дідуха, про метушливі дні підготовки до Різдва і про людей, які не знають іншого шляху, окрім нищення. Про дитяче свято у Маріуполі, якого ще не торкнулась війна. Про вертеп і про заборону релігійних свят. Про присягу замість світової слави, про полон, про побратимів, які відійшли у засвіти. І про довгожданий кінець війни. ✨ Мої улюблені історії з цієї збірки створили Юлія Мак, Ольга Богомаз, Анастасія Левкова і Валерій Пузік, але вся збірка дуже хороша (мені не сподобалась тільки історія Сашка Столового). Книжка дуже комфортна, дуже «своя». Я чомусь навіть не дивилась в її бік, але виявилось, що це саме те, що мені було потрібно. Автори: Ольга Богомаз, Анна Грувер, Віталій Дуленко, Таня Касьян, Юлія Лаба, Софія Мокій, Кирило Половінко, Валерій Пузік, Надія Сухорукова, Марія Титаренко, Христина Шалак, Юлія Мак, Олена Пшенична, Сашко Столовий, Анастасія Левкова

❤️‍🩹Відчуття опісля читання цієї книги такі, що хочеться розлущити гранат, налити в напівпрозорий келих ожинового вина й прожити вкотре підняті тут теми. Бо в цій історії вдосталь всього: густої невідомості, свіжозрізаних лілій, бутонів складених парасольок, дощу, любові, пошуків себе, тривання у моменті🧶 📖Головна героїня – Миша: дівчина їде навчатися у Польщу🗺У Києві залишає маму, котра виховувала її з бабусею, закоханого у неї Тимченка, знайомі вулиці й силуети тіней на стінах кімнати. Хлопець, з яким ділили квартиру, дитячі травми і мрії навпіл. Ось як він постає у її думках: ✒️"У Тимченка не кров, а справжній антрацит. Він перший у родині перейшов на українську і звіріє, коли його питають, чи не з Галичини він, чи де так гарно хлопець навчився української. Тоді Тимченко тлумачить по складах: "Я народився в Хрустальному. Знаєш, що таке Хрустальний? Знаєш, що таке схід, що таке Луганщина, знаєш? А там така довкола Галичина, що ну ти тільки спробуй мене запитати ще раз. Звідти німців погнали й росіян виженемо". У ці миті, а ній прокидається щось антрацитне, щось шахтарське. Ну, або Миші так хочеться думати". ❤️‍🩹Він відчуває своє коріння, прагне намацати його, створити способом гніздування бодай у вивірених їй мріях. А що? У мріях можна будувати дім, покривати його вохристою черепицею, заповнювати балкон кашпо зі червоними бегоніями, підійматись гвинтовими сходами на горище: ✒️"У такі миті Тимченко будував для них дім. Це місце не було абстракцією, він знав усе про відтінки кольорів стін і їх зміни упродовж світового дня: як сонце відбивається в скляних дверцятах книжкової шафи й кидає прямокутні відблиски на кути стін, на підлогу. Де бігатимуть діти й коти. Як пахне фарба, як висихає в остиглій після вересневого дня кімнаті, де буде маленький бар для їхніх вигаданих друзів". 🏠Жінка, у сім'ї котрої вона орендує житло закордоном – Патриція. Граціозна, вишукана. Їй пасуть кардигани з роговими ґудзиками, любов до себе, котрої вчиться хай і зі запізненням. Зрештою, кожен день вдалий, аби здійснити рестарт і таки навчитись любити себе. Вона перестає фарбувати волосся, аби вгодити чоловіку, стає червоними прапорцями встеляти його "ти повинна". 🪡Патриції хочеться вдихати аромат улюблених лілій, занурювати долоню у посріблене волосся, дивитись як сиві пасма вібрують хвилями по декольтованій спині. Хочеться вдихнути наповну, без визначених кимось обмежень. 📖🧶❤️‍🩹У цій книзі багато щему, мігрантів і їх відшліфованих монтажем до стану напівправди історій, питань і відповідей про вегетаріанство. Тут багато про жінок, які шукають світло у торшері біля смітника, шукають дорогу під відсвіти світлофорів. Шукають, аби не знайти кінцевий пункт, а радше не загубитись у чужому.

Неймовірно насичений випуск, легендарний пул авторів та авторок, окремий респект за двомовність, чудовий подарунок для іноземного друга!

Нерухомість чи дім? Вічно актуальне питання приналежності до дому постало ще більше гостро для українців: для когось у 2014, для когось - у 2022. Чи можна розрахувати на те, що хтось зрозуміє що таке дім для іншого, навіть найбільшого? Головна героїня цієї книжки ще до повномасштабної війни, ще до епідемії ковіду вирушає до Польщі працювати. Її наукова спеціальність дозволяє отримати роботу консультанткою соціального проєкту. Цей проєкт про біженців знімає знаменитий балканський журналіст Мілак. І вона їде, залишивши вдома, у Києві, Його. Тимченка. Юнака, який так довго шукав дім після початку війни на рідній Луганщині. Омріював свій майбутній дім у деталях і знайшов дім справжній там, де вона. Але чи знатні стосунки пережити відстань? Чи тут нерухомість і в іншому значенні - як відсутність руху, зокрема між ними обома? Миша вивчає чужу країну: знімає житло над квартирою орендодавця, знайомиться з колегами. Захоплюється харизмою і розкриває таємниці. Хоча які там таємниці у сімейному насильстві? Дуже часто оточуючі бачать і розуміють, та закривають очі на чужі страждання. Господиня квартири, Патриція, теж переживає стабільну нерухомість - втрачає те, чого найбільше прагне, і втікає від реальності у ілюзорний світ. Дім у Португалії, картинка щасливої родини з коробки печива. Дім насправді не дім, а окрема іронія - бізнес у сфері нерухомості. Ми стаємо свідками зіткнення різних доль, зародження і згасання почуттів, розчарування, амбіцій, викриття, злочину, втрати, розгубленості. Пошуку Дому. І бачимо уривки з роботи Мілака і компанії: інтерв'ю з біженцями до і після монтажу. І це ще один момент, який особисто мене дуже б'є під дих: перекрутити, спотворити чужі слова, відверті відповіді. Окрім байдужого небажання зрозуміти людину іншої національності ми бачимо поступову сповзання від документального соціального проєкту до протилежної за змістом речі - виокремлення "їх" в окрему, чужу групу. Книжка переповнена важливими темами: академічний і мистецький плагіат, відповідальна журналістка і соціологія, психологічна підтримка, сімейне насильство. І питаннями, на які важливо знайти відповідь для себе: де твій Дім? І з ким ти його хочеш збудувати?

Феноменальність Ігоря Анаталійовича Козловсього, здається, не потребує зайвого представлення. В широкому колі про Козловського, насправді, мало хто знає: як релігієзнавець він навіть теоретично не міг зажити популярності у мас, а як людина, що пройшла полон, лише у більш-менш свідомих людей. Зрештою, давайте будемо чесні — у нас не кожен знає імена героїв Азовсталі — що казати про полонених? Утім — ми тут зібралися поговорити про книгу "Вільний у полоні" — тож не гаймо часу. Загалом, мене дивує цей факт і трохи навіть дратує — виходить вже четверта книга з інтервʼю Ігоря Анатолійовича і поки що не маємо видання жодної книги власне його текстів — а він писав і писав багато; я днями обговорював це з Віталієм Щепанським — варто було би видати його лекції про містицизм, монографію про американських християн і ще низку текстів. Сподіваюсь, що ми дочекаємось. В цій же книзі — уривки з його інтервʼю, упорядковані авторкою і перекладачкою Анною Грувер. Самі уривки розподілені по темах, між ними є посилання на улюблені пісні філософа і поета, а наприкінці кожного розділу — коментарі від упорядниці. Нічого не можу сказати — це дійсно вартісне видання, чуйно підготовлене і змістовно наповнене. Чим наповнене? Роздумами Ігоря Козловського. Воно розбито по трьох секціях: «до», «полон», «після». В кожному ми слухаємо думки дослідника, його особисті історії, висновки: від розуміння поняття любов (яке мало декілька термінів в давньогрецькій мові — агапе, філія, навіть манія) до юдейського покаяння (тшува). Козловський постійно посилається як на традиції (українські здебільшого), так і на реальні історії — свою і ті, що були ним побачені і прожиті. Але він завжди вертається до релігії — наприклад, коли проводить паралель між розумінням Природи як вияву священного тексту, до чого в один момент прийшли Григорій Сковорода і засновник хасидизму Баал Шем-Тов (принагідно раджу почитати про обох). Для пана Ігоря релігія це не якесь соціологічне явище — це жива екзистенція, стрибок віри Кʼєркегора, остання надія в безнадійному світі. Саме тому всі релігії ставлять задачею покращення світу (без винятку — іслам теж). Саме тому його покращував Ігор Козловський. Релігія для нього — те саме, що і для постійно цитованого тут Віктора Франкла: живе спасіння психіки (яка перекладається з д-грецької як «душа»). Ось в цьому осерді, між людиною як душею і вірою як спасінням, Козловський і формував свою парадигму мислення: бути причетним до покращення, до любові, до милосердя і справедливості. Бути вірним своєму обовʼязку — бо без нього вся ця свобода нічого не варта. Пан Ігор нагадує нам усім: без обовʼязку свобода — це просто воля, а вільним може бути і звір: і тільки людина, беручи на себе відповідальність, стає дійсно свобідною. А як не бути свобідним тут, в Україні, коли Україна — це степ, коли тільки тут дихається по-справжньому? Нам всім не вистачає цього мудрого чоловіка. Коли в мене стався інсульт і я лежав в реанімації, оточений силою помираючих чи вже не мислездатних людей, лекції пана Ігоря підтримували мене: він розповідав про юдейських святих і православних філософів, про йогів і шаманів — однаково здібно і доступно. І тоді я зберігав надію завдяки його словам. Він пішов, але він лишився. В його текстах. В його надії. В його травмі, трансформованій в досвід. Щоби ми неодмінно поверталися до нього. Ігорю Анатолійовичу, подорожуйте нескінченністю вічно! Ми вдячні за вашу постійну присутність в нашій памʼяті!