Анджела Нанетті

Найтепліші спогади нашого життя завжди пов´язані з дитинством. Не важливо, хто нас оточував, які події відбувалися, скільки разів ми сумували чи хворіли, головне, що були люди, які нас любили, сприймали такими, як ми є, та розмовляли, як з рівними. Для мене такою була бабуся. Вона завжди мені довіряла, підтримувала будь-яку авантюру, будь-то вилазка на дах, власноруч підстрижене волосся чи втеча із дитячого садочка.

Для хлопчика Тоніно найближчими людьми стали бабуся та дідусь по матері, не зважаючи на те, що він мав люблячих батьків та інших бабусю й дідуся. Можливо, наші історії схожі, а можливе всі дитинства такі, але книжка дуже відгукнулася. Дивак-дідусь, який вчив дитину лазити по деревах, готував найсмачніший у світі сабайон, возив сирі курячі яйця прямо за пазухою, вривався до класу посеред уроку… Бабуся, яка встигала піклуватися не лише по дому і господарству, а ще й доглядала найрозумніших із птахів - гусей… Саме тому, після втрати цих людей, найдорожчими серцю хлопчика стали черешня та гуска Альфонсина...

Ця книга як саме життя - не все у ній гладко: є втрати близьких і непорозуміння з оточенням, але є і приємні, дорогі серцю, моменти. Її не можливо читати без сліз, втім вона дуже світла, добра, наповнена любов´ю по самі вінця.

Цікаво, а якби Ви асоціювали своїх близьких з дорогими їм речами, що б це було? У мене вибиті платтячка і швейна машинка Zinger.

Це історія про звичайну родину, показана через сприйняття хлопчика, для якого дідусь стає найкращим другом і прикладом для наслідування. Дідусь готує найсмачніші напої, вчить лазити по деревах, бачити вухами і слухати серцем. Можливо, це тому, що він постійно взаємодіє з природою і не уявляє життя у метушливій цивілізації.
Через емоційну близькість родина починає краще розуміти одне одного, зберігаючи живими спогади про тих, кого вже немає. Поки людину люблять, вона живе.

Дідусь Оттавіано навчає хлопчика знаходити відповіді, спираючись на власні відчуття, що зачепить і маленьких, і дорослих читачів. Це книга не лише про веселощі - тут багато сумних моментів, але вони описані так тепло і світло. Хлопчик переживає смерть близьких, емоційні стреси дорослих і розлучення батьків, що подано дуже делікатно.
Ця історія викличе ностальгію за дитинством. Особливо варто відзначити оформлення книги з яскравими і фантастичними ілюстраціями. Книга приємна на дотик і стане чудовим подарунком.

Книга тепла, іноді сумна і щемлива, вчить правильно сприймати смерть близьких, але моїй дитині вона не сподобалася, а мені – дуже. Це зворушлива і щемка історія. Дорослим також іноді корисно читати дитячі книжки.

Про втрату, але зі світлом в душі.

Невелика розповідь про маленького  хлопчика Тоніно. У нього є мама, тато, дідусі по батьковій лінії, які мають дурного собаку і є дідусь з бабусею по маминій лінії.
Бабуся Теодалінда починає хворіти і нам описують переживання маленького Тоніно, як він це бачить. Коли бабусі не стало, наш герой переймається станом дідуся.

В книзі описується, як Тоніно бачить смерть близької людини, стан інших після такої події.
Ми читаємо через призму дитячого уявлення.
Я не знаю, що вам сказати, про  що книжка... Вона невелика і читається як коротке оповідання.
Я місцями плакала, дуже зворушливо було написано про маму, дідуся, самого Тоніно.

Але ж чому черешня?
Дідусь і бабуся по маминій лінії жили в селі, і коли мама була маленькою, дідусь посадив деревце черешні і назвав цю черешню Фелічія, на честь доньки Фелічіти. Дідусь обожнював черешню, так само як і Тоніно, дерево було осередком спокою і любові. Дідусь мав прекрасну філософську думку про те, що люди не йдуть від нас, а просто стають тими чи іншими речами, ось бабуся Теодалінда стала гускою, а сам дідусь...сам дідусь став черешнею.

Це прекрасна історія, яка огортає теплотою. Хоча в ній є про булінг, розлучення батьків і прийняття - такі досить популярні питання постають в книзі і мають свою розв'язку.

Мінуси: немає якогось сюжету, хоча для когось це не мінус, а просто форма оповідання.

P. S. В книзі такі неймовірні ілюстрації, дуже промовисті.