Андрій Кокотюха

Книжка розповідає про кілька днів з життя однієї родини під окупацією на Київщині.
Я довго уникав книжок про теперішню війну в Україні, але, все таки, наважився і прочитав цю. Краще б я цього не робив. Книга дуже важка психологічно, особливо, коли живеш неподалік від лінії фронту. Автору добре вдалося передати відчуття жаху, що охоплює людей, навіть не описуючи відверто жорстоких сцен. Щось нового для себе я тут, звісно, не знайшов. Адже факти, що автор використовує для написання роману, вже давно відомі кожному українцю, навіть, якщо ви не були під окупацією. Але читати, все одно, було емоційно важко.
Структурно, книга ніби як складається з двох окремих історій. З, власне, основного роману та з казки, яку розповідала мати своїй родині довгими холодними вечорами. І так, як ця казка допомагала героям відволіктись, хоч на годинку, від жахів навколо, так і мені вона давала змогу емоційно трішки відпочити.

Прочитав, щоб познайомитися з автором, нічого особливого, посередньо, да вибачить мене автор.

Десь сорок з гаком років тому видавалася й була досить популярною серія історико-революційних творів «Полум’яні революціонери», героями яких були «борці за волю народу». Вони змагалися у спритності з мерзенними царськими посіпаками, розповсюджуючи і ховаючи підпільну літературу, тікаючи з в’язниці або каторги, збираючи навколо себе робітничі гуртки, організовуючи страйки й демонстрації, грабуючи банки ненажерливих багатіїв аби передати вкрадені гроші на потреби партії. Новий роман Андрія Кокотюхи «Ва-банк у Харкові», вийди він у ті часи за умов подолання тенет радянської цензури, мабуть, був би надрукований саме в цій серії. Адже сюжет його точно вписується в її жанрові рамки: група революціонерів (навіть дві, одна з яких пов’язана з національно-визвольним рухом), використовуючи кримінальних злочинців, робить «екс» (термінологія того часу), щоб віддати гроші на святу справу. Проте вийшов він у наші дні, тому є певні «але»…
Ця книга трохи незвична для сучасної української белетристики, бо відроджує трохи призабутий у нас жанр авантюрно-пригодницького роману, головним героєм якого є невловимий і спритний симпатичний злочинець, який протистоїть офіційній владі і постійно знущається з її представників. Найкраще цей жанр було представлено у французькій літературі численними романами про пригоди Рокамболя і Арсена Люпена. Цей останній неодноразово згадується на сторінках книги Кокотюхи, ставлячи її у певний жанровий ряд. У вуста персонажів автор часто вкладає свої власні думки щодо ролі розважальної літератури, обстоюючи її рівноправ’я з літературою «високою».
Романіст дає читачеві ключ для розуміння свого твору, його задуму, головної ідеї, образної системи. А задум цей, як на нашу думку, полягав у тому, щоб, насамперед, показати славне місто Харків та його мешканців на початку ХХ століття, точніше в період першої світової війни. Паралелі з нашим часом явні. Велике місто, нікому не потрібна жахлива війна, налякані й зневірені люди, які шукають свого місця під сонцем. Видалося, що саме це було головним для автора, а не численні хитромудрі плани грабіжників і анархістів щодо пограбування банків.
Досить вдало змальовано місцевий колорит. Кокотюха не вперше розробляє харківську тематику в своїх творах. Перша спроба відтворити образ славного центру Слобожанщини була зроблена в одному з романів циклу «Вигнанець» - «Вигнанець і перевертень». Щоправда, події твору відбувались переважно в заміському маєтку, тому сам Харків залишився десь на периферії сюжету. У «Ва-банку» він стає повноправним героєм оповіді. Змальовано багато історичних локацій, пам’яток архітектури, згадано реальних діячів харківського суспільства 1916 року, ба, сам сюжет з пограбуванням банку взятий з реальної історії. Аби розширити інтертекстуальний простір твору, на додачу до пригод Арсена Люпена Кокотюха вводить до оповіді фігуру відомого сищика царських часів Аркадія Кошка, який також був героєм багатьох пригодницьких оповідань і повістей, які масово видавались у Російській імперії межі ХІХ-ХХ століть.
Цікавим видалось те, що в романі практично немає позитивних героїв. Ані брати Пугачі, ані полум’яні революціонери Бродського, ані представники польського вояцтва, прибулі до Харкова з Одеси, не можуть називатись позитивними. Звичайно ж, немає таких і серед царських поліційних чиновників, хоча Кошко зображений з відкритою симпатією (мабуть, з огляду на роль його фігури у становленні розважальної літератури). Павло Пугач – «благородний» злодій на прізвисько Артист і його брат Прохор – фактичний мозок злодійського тандему не викликають симпатії з огляду на обставини, в яких вони діють. Революціонери ж показані справжніми бандитами-зарізяками, для яких людське життя нічого не варте. Захоплення викликають хіба що хитромудрі плани Прохора з пограбування банків. Тож сумний фінал більшості з персонажів не викликає такого вже великого смутку. Як то кажеться, катюзі по заслузі.
Письменник і видавець обіцяють продовження, де події відбуватимуться у вузлові для суспільства і Харкова моменти. Що ж, чекаємо…

Дуже гарний роман і по-справжньому гарний ретродетектив. Саме ретро, а не історичний, бо події відбуваються у недалекому минулому, а саме у 1981 році. Нещодавно відбулася Олімпіада-80, а за рік до цього розпочалася війна в Афганістані, куди засилали молодих і здорових радянських хлопців виконувати «інтернаціональний борг». Через рік не стане Брежнєва, а слідом за ним майже й усього геронтократичного Політбюро ЦК КПРС. Цікавий історичний момент, і для мене особисто цікавий тим, що я вступав у велике життя, закінчивши цього року десятирічку і обравши для себе фах філолога. Чи гадали ми, що за якихось-то 10 років СРСР не стане? Звичайно, ні. Чи бачили ми, що відбувалось навколо? Звичайно, так. І не мовчали. Принаймні, серед тих, кого вважали «своїми». Оці от настрої в суспільстві дуже добре відобразив Кокотюха в своєму романі. Помістивши їх у привабливу детективну обгортку. Фабулою твору стає відрядження столичного (київського) слідчого Ігоря Князевича до глухого провінційного села на Тернопільщині, де скоєно вбивства трьох людей з «номенклатури». Розібратися, що й до чого мусить герой, аби хоч трохи виправдатись перед начальством за «провину», повʼязану з тим, що випадково поліз не туди, куди треба. Дуже добре, до дрібних деталей показано тогочасне життя й побут радянських людей. Поволі, потихеньку ми дізнаємось, чим жили тоді українці, що їли, пили, скільки платили за горілку, пиво, морозиво. Як лаяли владу, як сподівались на краще життя. Тощо. Фінал зрозумілий і, слава Богу, «не зовсім» трагічний. Як я й люблю. Написано гарною, соковитою мовою. Сюжет ніде не провисає. Практично немає невідповідностей і анахронізмів.

Книга цікава, але, якщо порівнювати з іншими ретродективами Кокотюхи, то цей їм поступається. Місцями вона не тримала моєї уваги, доводилося перечитувати.
Фінал, хоч і неочікуваний, але не шокуючий.
Події в книзі відбуваються під час війни і автору добре вдалося передати настрої людей, що живуть в цей час.
Ще мені сподобалося те, що автор зі злочинців не робив позитивних героїв. Це робить книгу більш реалістичною. Позитивні герої тут взагалі відсутні.
ʼЩе мені сподобалося те, як автор описує місто Харків. Для мене це місто як рідне, тут пройшли кращі роки мого життя. Читаючи цю книгу, я ніби знову туди повернувся.

Ця книга – початок нової серії ретро-детективів про Платона Чечеля, який встиг побути успішним поліцейським, зажити собі дуже впливових ворогів, стати вигнанцем і вже у цьому статусі розпочати нову справу – справу «чорної вдови».

Із різноманітної і різнопланової творчості Андрія Кокотюхи маю схильність саме до його ретро-детективів і мушу зізнатись, за пригодами Клима Кошового, героя попередньої франшизи, слідкувала із задоволенням, тож і на нову серію накинула оком.

Загалом зрозуміло і очевидно, що такі серії – це цілком собі розважальна література, але, треба віддати автору належне, зроблена добротно. Що означає для мене «добротно»? З одного боку, такі серії не надто претендують на унікальність, не можу позбавитись від відчуття, що у автора є схема, щось типу «конфлікт – герой береться за справу – хибний шлях – перевірка – виявлена помилка (можна кілька підходів) – вирішальна інформація і осяяння в останній момент, коли герой ледве-ледве встигає виправити ситуацію (можна із перестрілкою)». З іншого, ці детективні романи і без особливої унікальності цілком симпатичні: динаміка не пробуксовує, характери розвиваються, історичний антураж виписаний старанно. Цей останній пункт для мене важливий, і Андрій Кокотюха тут досі не підводив: без явних довідкових «врізок», але декорації завжди добре виписані, для Чечеля (принаймні в першому романі) це Київ, причому історично впізнаваний і переконливий, і нетрі, і пафосні готелі. Що ще подобається – автор відповідальненько дає список матеріалів, якими користувався при написанні.

З персонажами теж добре: типовий головний герой – молодий, але талановитий фахівець, не те щоб мрійник, але з принципами, відтак – в систему не надто вписується і змушений виступати проти неї. Майстерність і праця допомагають стати самодостатнім у своїй справі, у випадку Платона Чечеля – детективній. Із героїв другого плану – колоритний відставний сищик Іван Захарченко, помічником головного героя його не назвеш, але літературна роль саме така: втягнути у слідство, надати допомогу в критичних випадках. Нарешті, набір підозрюваних – досить яскравий і цікавий, єдине – мені здавалось, що їх малувато як для детективної плутанини. Але нічого, автор справився, наплутав нівроку так.
Отже, хто любить симпатичні ретро-серії для приємного читання, цілком рекомендую пробувати, тим більше, що є вже продовження, і не одне

В своєму дитинстві я зачитувалась дитячими детективами російського видавництва. Це все що було у районній бібліотеці, було ще чимало класики. Звісно, теж російською.

Тому, особливо цінно, що зараз нашим дітям є з чого вибрати.
Наприклад, детектив від Андрія Кокотюхи.

Драйова та таємнича історія від майстра письма. Кокотюха вміє взяти увагу читача і не відпускати до останньої сторінки. Ба! Йому це чудове вдається із дітьми. З тими, хто завжди непосидючі.

Мені подобається, що книги А.Кокотюхи написані в нашому, сучасному контексті. Автор звертається до наших книжкових героїв або фолькльору для написання історій.

Книга, яку гарантовано прочитає дитина.

Я і історичні романи не дуже ладнаємо😞Рідкість скоріше, якщо мені таке заходить)
.
Герої цікаві. Атмосфера присутня і страшна історія народу. Все є. Коли ті, які "свої" не можуть бути на одному боці, а від цього страждають люди...Коли скрізь є свій "блат", і це все вирішує...Чи варто казати про те, що історія циклічна..?Що є сюжети про минулі часи, які будуть завжди актуальними..?
.
Я не казатиму, що це мій чи не мій автор. Моя чи не моя книга. Просто всьому свій час. Це не мій випадок. Частіше всього я від цього тікаю.
.

Класичний детектив занурює читача у події, що відбуваються у 1901 році. Це друга книга у серії про Анну Вольську, яка вправно розбирає на деталі загадки і викриває злочинців. Читач
мандрує історичними вуличками Києва, відвідує колоритну Одесу разом з головною героїнею. Події та персонажі описані автором майстерно - прикривши очі легко уявити як вирувало життя у 1901 році, як мешканці міст проводити вільний час та лаштували свій побут.
Книга читається легко, за
жанром є "жіночим" детективом
з історичними деталями.
Одночасно рекомендую детектив, як цікавинку для
легкого та приємного читання про блискавичний розум київської панянки.

Близько 10 років я читаю детективну серію про Клима Кошового, стільки ж часу минуло і в книгах. Трохи шкода прощатися з улюбленими героями, адже за цей час вони стали майже рідними.

Жовтень 1918 року. Львів. І Світова війна добігає кінця, але Галичина стоїть на порозі власної, локальної, війни. Австрійська імперія майже рухнула і тепер між поляками й українцями ведеться запекла боротьба за владу. Таємні військові товариства, абсолютно різні новини в газетах, напруга в кожному погляді. Вчорашні добрі сусіди уже не вживаються поряд, атмосфера в місті накаляється, з'являються перші жертви серед цивільного населення, а невдовзі знаходять і труп капітана Польського легіону. Все ще намагаючись стримати воєнний конфлікт, українська сторона звертається по домопому в розслідуванні до Клима Кошового...

Я вже не раз писала, що ця серія подобається мені не стільки за детективну лінію, як за чудово переданий історичний фон та розвиток головних героїв. За їхніми стосунками дуже цікаво спостерігати, відкривати їхні секрети, помічати зміни. Війна викриває в людях те, що ніколи б не вилізло в мирний час. Втрата рідних, етнічне походження, різні погляди на політичне майбутнє держави - все це було актуально, особливо зараз, в час російсько-української війни. Мені справді дуже шкода прощатися з героями, особливо в тому місці і в той час, як вирішив автор.

Кожна книга серії - це завершена детективна історія, зі стислим переказом попередніх частин, але я рекомендую читати її в хронологічному порядку.

⌚⌚⌚ Не пройшло й 5 років, як я прочитала перші 4 книги із серії про адвоката Клима Кошового. Серія "Ретророман" мені дуже сподобалася, але досить довго не траплялося її паперове продовження.

🕰🕰🕰 Оскільки це вже п'ята частина із 7, то не буду багато розповідати. Львів. Початок XX століття. І Світова війна. Це скоріше ретродетектив, адже головному герою належить розкрити вбивство жінки, коханки російського офіцера. Вкотре, автор чудово витримав інтригу і змусив попрацювати мізками.

⌚⌚⌚ Загалом, кожна книга серії - то окреме вбивсто, але всі вони поєднані головними героями та мають певний хронологічний порядок. Можна читати окремо, але краще по-порядку.

Горобці проти опудала - це одна з частин захмарного детективу від Андрія Кокотюха.
Це історія про старого та мудрого горобця Дзьоба, який вже не один рік навчає підростаюче покоління горобиній науці. Ось і цього разу він розказує і навіть більше, показує як вберегтися маленьким горобцям від хитрих та підступних котів.
Серед слухачів є маленький горобчик Куций. Він дуже нетерплячий, трошки гоноровий та занадто сміливий. Одного разу ці риси його характеру зіграють з Куцим злий жарт. Якби не його друзі та мудрий вчитель все могло б закінчитися дуже трагічно.
Цікава повчальна історія про дружбу, розсудливість, необхідність початку думати, а потім робити, не поспішати і обов'язково прислухатися до думки старших і більш досвідчених.