Нові відгуки

✴ От є у мене пунктик - не люблю серії довші за 4-5 книжок. Ну от не люблю і все! Якщо завідомо знаю, що серія велика - намагаюся її оминути взагалі. ✴ Так склалося, що із серією ретро-романів від Андрія Кокотюхи я познайомилася років 3-4 тому, ще не знаючи скільки книг у серії. Перші дві прочитала одразу, тоді десь через рік придбала третю, у когось позичила четверту... От нарешті дійшла черга й до шостої. ✴ Спіймала себе на думці, що мене цікавить не так розслідування злочину, як спостерігати за особистим життям головних героїв та розвитком їхніх стосунків. Також дуже подобається гарно описане історичне тло, Львів початку XX століття, де власне і розгортаються всі події.

Роман захоплює динамічним сюжетом, атмосферою занепаду імперії та яскравими описами Харкова — міста, де я сам прожив багато років і яке добре знаю ще з часів студентства. Було приємно впізнавати знайомі місця на сторінках книги, що створювало особливу емоційну близькість. Читаючи, відчуваєш тривогу й напруження часу, коли старий світ розсипається, а люди намагаються вижити, реалізувати себе, втримати контроль над життям — кожен своїм способом. Ця історія сильна не лише подіями, а й емоційною глибиною, яка чіпляє особисто.

Книжка розповідає про кілька днів з життя однієї родини під окупацією на Київщині. Я довго уникав книжок про теперішню війну в Україні, але, все таки, наважився і прочитав цю. Краще б я цього не робив. Книга дуже важка психологічно, особливо, коли живеш неподалік від лінії фронту. Автору добре вдалося передати відчуття жаху, що охоплює людей, навіть не описуючи відверто жорстоких сцен. Щось нового для себе я тут, звісно, не знайшов. Адже факти, що автор використовує для написання роману, вже давно відомі кожному українцю, навіть, якщо ви не були під окупацією. Але читати, все одно, було емоційно важко. Структурно, книга ніби як складається з двох окремих історій. З, власне, основного роману та з казки, яку розповідала мати своїй родині довгими холодними вечорами. І так, як ця казка допомагала героям відволіктись, хоч на годинку, від жахів навколо, так і мені вона давала змогу емоційно трішки відпочити.

Прочитав, щоб познайомитися з автором, нічого особливого, посередньо, да вибачить мене автор.

Десь сорок з гаком років тому видавалася й була досить популярною серія історико-революційних творів «Полум’яні революціонери», героями яких були «борці за волю народу». Вони змагалися у спритності з мерзенними царськими посіпаками, розповсюджуючи і ховаючи підпільну літературу, тікаючи з в’язниці або каторги, збираючи навколо себе робітничі гуртки, організовуючи страйки й демонстрації, грабуючи банки ненажерливих багатіїв аби передати вкрадені гроші на потреби партії. Новий роман Андрія Кокотюхи «Ва-банк у Харкові», вийди він у ті часи за умов подолання тенет радянської цензури, мабуть, був би надрукований саме в цій серії. Адже сюжет його точно вписується в її жанрові рамки: група революціонерів (навіть дві, одна з яких пов’язана з національно-визвольним рухом), використовуючи кримінальних злочинців, робить «екс» (термінологія того часу), щоб віддати гроші на святу справу. Проте вийшов він у наші дні, тому є певні «але»… Ця книга трохи незвична для сучасної української белетристики, бо відроджує трохи призабутий у нас жанр авантюрно-пригодницького роману, головним героєм якого є невловимий і спритний симпатичний злочинець, який протистоїть офіційній владі і постійно знущається з її представників. Найкраще цей жанр було представлено у французькій літературі численними романами про пригоди Рокамболя і Арсена Люпена. Цей останній неодноразово згадується на сторінках книги Кокотюхи, ставлячи її у певний жанровий ряд. У вуста персонажів автор часто вкладає свої власні думки щодо ролі розважальної літератури, обстоюючи її рівноправ’я з літературою «високою». Романіст дає читачеві ключ для розуміння свого твору, його задуму, головної ідеї, образної системи. А задум цей, як на нашу думку, полягав у тому, щоб, насамперед, показати славне місто Харків та його мешканців на початку ХХ століття, точніше в період першої світової війни. Паралелі з нашим часом явні. Велике місто, нікому не потрібна жахлива війна, налякані й зневірені люди, які шукають свого місця під сонцем. Видалося, що саме це було головним для автора, а не численні хитромудрі плани грабіжників і анархістів щодо пограбування банків. Досить вдало змальовано місцевий колорит. Кокотюха не вперше розробляє харківську тематику в своїх творах. Перша спроба відтворити образ славного центру Слобожанщини була зроблена в одному з романів циклу «Вигнанець» - «Вигнанець і перевертень». Щоправда, події твору відбувались переважно в заміському маєтку, тому сам Харків залишився десь на периферії сюжету. У «Ва-банку» він стає повноправним героєм оповіді. Змальовано багато історичних локацій, пам’яток архітектури, згадано реальних діячів харківського суспільства 1916 року, ба, сам сюжет з пограбуванням банку взятий з реальної історії. Аби розширити інтертекстуальний простір твору, на додачу до пригод Арсена Люпена Кокотюха вводить до оповіді фігуру відомого сищика царських часів Аркадія Кошка, який також був героєм багатьох пригодницьких оповідань і повістей, які масово видавались у Російській імперії межі ХІХ-ХХ століть. Цікавим видалось те, що в романі практично немає позитивних героїв. Ані брати Пугачі, ані полум’яні революціонери Бродського, ані представники польського вояцтва, прибулі до Харкова з Одеси, не можуть називатись позитивними. Звичайно ж, немає таких і серед царських поліційних чиновників, хоча Кошко зображений з відкритою симпатією (мабуть, з огляду на роль його фігури у становленні розважальної літератури). Павло Пугач – «благородний» злодій на прізвисько Артист і його брат Прохор – фактичний мозок злодійського тандему не викликають симпатії з огляду на обставини, в яких вони діють. Революціонери ж показані справжніми бандитами-зарізяками, для яких людське життя нічого не варте. Захоплення викликають хіба що хитромудрі плани Прохора з пограбування банків. Тож сумний фінал більшості з персонажів не викликає такого вже великого смутку. Як то кажеться, катюзі по заслузі. Письменник і видавець обіцяють продовження, де події відбуватимуться у вузлові для суспільства і Харкова моменти. Що ж, чекаємо…

Дуже гарний роман і по-справжньому гарний ретродетектив. Саме ретро, а не історичний, бо події відбуваються у недалекому минулому, а саме у 1981 році. Нещодавно відбулася Олімпіада-80, а за рік до цього розпочалася війна в Афганістані, куди засилали молодих і здорових радянських хлопців виконувати «інтернаціональний борг». Через рік не стане Брежнєва, а слідом за ним майже й усього геронтократичного Політбюро ЦК КПРС. Цікавий історичний момент, і для мене особисто цікавий тим, що я вступав у велике життя, закінчивши цього року десятирічку і обравши для себе фах філолога. Чи гадали ми, що за якихось-то 10 років СРСР не стане? Звичайно, ні. Чи бачили ми, що відбувалось навколо? Звичайно, так. І не мовчали. Принаймні, серед тих, кого вважали «своїми». Оці от настрої в суспільстві дуже добре відобразив Кокотюха в своєму романі. Помістивши їх у привабливу детективну обгортку. Фабулою твору стає відрядження столичного (київського) слідчого Ігоря Князевича до глухого провінційного села на Тернопільщині, де скоєно вбивства трьох людей з «номенклатури». Розібратися, що й до чого мусить герой, аби хоч трохи виправдатись перед начальством за «провину», повʼязану з тим, що випадково поліз не туди, куди треба. Дуже добре, до дрібних деталей показано тогочасне життя й побут радянських людей. Поволі, потихеньку ми дізнаємось, чим жили тоді українці, що їли, пили, скільки платили за горілку, пиво, морозиво. Як лаяли владу, як сподівались на краще життя. Тощо. Фінал зрозумілий і, слава Богу, «не зовсім» трагічний. Як я й люблю. Написано гарною, соковитою мовою. Сюжет ніде не провисає. Практично немає невідповідностей і анахронізмів.

Книга цікава, але, якщо порівнювати з іншими ретродективами Кокотюхи, то цей їм поступається. Місцями вона не тримала моєї уваги, доводилося перечитувати. Фінал, хоч і неочікуваний, але не шокуючий. Події в книзі відбуваються під час війни і автору добре вдалося передати настрої людей, що живуть в цей час. Ще мені сподобалося те, що автор зі злочинців не робив позитивних героїв. Це робить книгу більш реалістичною. Позитивні герої тут взагалі відсутні. ʼЩе мені сподобалося те, як автор описує місто Харків. Для мене це місто як рідне, тут пройшли кращі роки мого життя. Читаючи цю книгу, я ніби знову туди повернувся.

Ця книга – початок нової серії ретро-детективів про Платона Чечеля, який встиг побути успішним поліцейським, зажити собі дуже впливових ворогів, стати вигнанцем і вже у цьому статусі розпочати нову справу – справу «чорної вдови». Із різноманітної і різнопланової творчості Андрія Кокотюхи маю схильність саме до його ретро-детективів і мушу зізнатись, за пригодами Клима Кошового, героя попередньої франшизи, слідкувала із задоволенням, тож і на нову серію накинула оком. Загалом зрозуміло і очевидно, що такі серії – це цілком собі розважальна література, але, треба віддати автору належне, зроблена добротно. Що означає для мене «добротно»? З одного боку, такі серії не надто претендують на унікальність, не можу позбавитись від відчуття, що у автора є схема, щось типу «конфлікт – герой береться за справу – хибний шлях – перевірка – виявлена помилка (можна кілька підходів) – вирішальна інформація і осяяння в останній момент, коли герой ледве-ледве встигає виправити ситуацію (можна із перестрілкою)». З іншого, ці детективні романи і без особливої унікальності цілком симпатичні: динаміка не пробуксовує, характери розвиваються, історичний антураж виписаний старанно. Цей останній пункт для мене важливий, і Андрій Кокотюха тут досі не підводив: без явних довідкових «врізок», але декорації завжди добре виписані, для Чечеля (принаймні в першому романі) це Київ, причому історично впізнаваний і переконливий, і нетрі, і пафосні готелі. Що ще подобається – автор відповідальненько дає список матеріалів, якими користувався при написанні. З персонажами теж добре: типовий головний герой – молодий, але талановитий фахівець, не те щоб мрійник, але з принципами, відтак – в систему не надто вписується і змушений виступати проти неї. Майстерність і праця допомагають стати самодостатнім у своїй справі, у випадку Платона Чечеля – детективній. Із героїв другого плану – колоритний відставний сищик Іван Захарченко, помічником головного героя його не назвеш, але літературна роль саме така: втягнути у слідство, надати допомогу в критичних випадках. Нарешті, набір підозрюваних – досить яскравий і цікавий, єдине – мені здавалось, що їх малувато як для детективної плутанини. Але нічого, автор справився, наплутав нівроку так. Отже, хто любить симпатичні ретро-серії для приємного читання, цілком рекомендую пробувати, тим більше, що є вже продовження, і не одне