Неймовірна книга-притча, яка переносить читача у присмерк сефардської аптеки у сонному передвоєнному Сараєво, оповитому трояндам, у криваві окопи Галичини, у крихітну кімнатку в Ташкенті після більшовицької Революції, у піски пустелі, у злиденний, жорстокий, космополітичний Шанхай. Книга говорить до читача різними мовами: боснійскою, німецькою, спаньолою, китайською, казками зі Сходу, цитатами з Тори. А в центрі – людина, яка пройшла війnu, біженство, втрату коханого - нелюдські випробування, з єдиною думкою – повернутися додому. Я могла б говорити ще і ще, але натомість залишу цитатник. Українцям все буде зрозуміло, до останнього слова. «Манучі ніколи б не насмілилася ослухатися падрі. Коли він її бив, вона беззвучно плакала над плитою, і сльози крапали в борщ. Вона казала, що мамина їжа завжди найсмачніша, бо просякнута сльозами». (с.113) «Війna має запах і звук, і заряд, що проходить через все і всіх: волосся на зашийку стає сторч, повітря стає менше (…) і страх віддається болем у тілі, яке тут, а ніби і не тут – як спогад із минулого життя» (С. 145) «Як усі біженці, вони йшли вперед, тому що більше не мали куди йти, рух для них означав життя» (с. 161) «Мій бог знищить твого, тому що мій створив війnu. Відмовитися від війni – значить, відвитися від божественного звитяжного життя, відмовитися від шляху до вічності. Життя – це наслідок війni» - каже Тойтенберг, ватажок російskoi банди (с. 153) «Коли настане невідворотнє, то ніхто не заперечуватиме приходу його. А ми чимдуш намагатимемося жити далі.» (с.163)

Щемка історія, у деяких місцях було дещо важко читати, адже здавалося трішки затягнутим, однак книга варта уваги. Піднімає важливі теми.