Симон — так називали його друзі в дитинстві. Згодом такий псевдо стоятиме під критичними статтями й фейлетонами журналіста Василя Симоненка. Проте гарячі та відверті вірші, яких так боялися «байстрюки катів осатанілих», підписуватиме переважно своїм ім’ям. Симоненко не боявся говорити правду, ніколи не був зручним і кишеньковим. Став насправді народним Поетом. Міг би стати вторим Шевченком, якби Смерть ходила за ним назирці. Великою темною рибиною крутилася навколо, коли юнаком заплутався у лататті. Стояла в узголів’ї, коли його ледь живого після падіння з вітряка товариші принесли додому. І вже не відступила, коли внаслідок жорстокого побиття у відділку міліції, в нього загострилася давня хвороба. Радянська влада хотіла поховати і його поезію, накладаючи заборону на вірші. Однак слово правди знищити неможливо.
Зимова підтримка
Котолог
