Казки, що увійшли до книги Едіт Несбіт «Драконарій», написані авторкою наприкінці позаминулого століття. Та попри сто з гаком років, які відділяють нас від моменту створення, усі вони видаються свіжими і оригінальними, ніби написаними ось щойно для сучасних дітей. Дракон з’їдає футбольну команду, і це призводить до занепаду вітчизняного футболу, нечесного міського голову мешканці поза очі називають «мером», країну заполонили дракони, а преса мовчить… Але ні, казки з «Драконарію» — це не подобизна дійсності, не осучаснення старих казкових сюжетів. Це свіжа, нова і казкова дійсність, створена Едіт Несбіт.
Казки не мають спільної сюжетної лінії та ще й усі відбуваються у різних краях.
Деякі — у вигаданій країні Ротундії, де усі тварини мають неправильні розміри, а деякі — у Лондонському передмісті, щоправда, за годину пішки від Північного Полюса. Наскрізна ідея у них одна — дракони різних форм і розмірів: Вогненний дракон, який на ніч стає маленькою вогняною ящірочкою, Крижаний дракон, який розтає, опинившись біля святкового багаття, Сталевий дракон, який перетворюється на кішечку… І попри те, що майже у всіх казках дракони підступні, злі та нечемні, ця книга просякнута аурою драконолюбства. Адже дракони — це, перш за все, уособлення казки. Негативні герої у цих творах інші — злий намісник Нудаза зі своїми мисливськими гіпопотамами, честолюбний чаклун дядечко Джеймс, уже згадуваний міський голова… Тобто — справжнє зло ховається у сучасному світі, зло казкове — це лише чергова пригода. А не було би драконів — не було б і пригод. Не було б і «Драконарію».
Для молодшого шкільного віку.
Котолог
