Чи можна закінчити війну, раз почавши? Чи можна загасити її вогнище назавжди, щоб більше не чути її оглушливого сміху?

Хто перемагає у війні: спрага свободи чи спрага сили? Чи можна перемогти не ворога, а саму війну? Як вогонь, який ми запалюємо, щоб жити, перетворюється на знаряддя смерті? Війна зупиняє майбутнє чи наближає його? Ці запитання – із відповідями, і ці запитання – без відповідей. Адже люди всю свою історію тільки те й роблять, що воюють. Натомість поезія тільки те й робить, що тримає периметр світла, хай би яким темним був час. 

Вірші Ії Ківи, які увійшли до збірки «Сміх згаслої ватри», саме про такий час – час війни, час щемкої любові до «своїх» і відчуття причетності до того, що значно більше за війну, за життя, за смерть. Цей час потребує ословлення, а довга й чиста пам’ять – сірників.