Одна з центральних праць знаменитого французького філософа Мішеля Фуко (1926—1984) «Наглядати й карати. Народження в’язниці» (1975) присвячена дослідженню характеру модерної влади і тих типів індивіда та суспільства, які вона продукує.
На прикладі аналізу виникнення й розвитку інституції в’язниці й пенітенціарної системи загалом Мішель Фуко блискуче демонструє постання сучасного дисциплінарного суспільства, в якому, як стверджує філософ, ми живемо й досі. Це паноптичні суспільство та влада, які, на відміну від влади й суспільства «класичної доби», не діють на індивіда ззовні, заохочуючи певну поведінку й караючи за переступи, а поміщають його у складну мережу різноманітних інституцій, технологій та дискурсів, які, зрештою, утворюють «машину з виробництва» дисциплінарного індивіда.
Модерна влада, на думку Фуко, це не так влада у строгому значенні цього слова, як інституціалізоване знання, що пронизує й формує сучасну людину та соціальний світ, який вона замешкує.
«Наше суспільство, — говорить Фуко, непрямо опонуючи Ґі Дебору, — суспільство не спектаклю, а нагляду... Наш соціальний лад не зазіхає на цілісніть індивіда, не калічить його, не здушує, не змінює, а ретельно виготовляє індивіда, дотримуючись тактики формування потрібних сил і тіл. Ми греки набагато меншою мірою, ніж нам здається. Ми ні на лавах, ні на сцені, а в паноптичній машині, наснажені її владними впливами, що їх ми самі й проводимо, бо становимо одне з її коліщаток».
