Слово «моє» ми засвоюємо ще в дитинстві. А коли виростаємо, ідея власності здається природною, незалежно від того, купуємо ми чашку кави чи будинок. Але кому належить простір за вашим сидінням у літаку — вам чи пасажиру позаду вас? Чому плагіат — це неправильно, а копіювати рецепт чи дизайн сукні — нормально? Кому належить земля під вашим будинком, а кому повітря над ним? Виявляється, із власністю все набагато складніше, ніж нам здавалося.

То що саме ми можемо назвати «своїм» і де межі наших володінь? Майкл Геллер і Джеймс Зальцман не тільки дають відповіді на ці запитання, а й показують, що існує лише шість простих правил, якими користуються люди, щоб на все претендувати. Автори поєднують  цікаві роздуми про власність з захопливими, а іноді й обурливими, історіями  з бізнесу, судових залів і повсякденного життя. Написана на перетині права, економіки, психології і політики,  книжка «Моє!» показує, як символічне володіння інколи може підміняти справжнє, а деякі компанії заробляють, роблячи власністю зовсім не об’єктні явища, наприклад відсутність потреби стояти у черзі.

Чим хороша книга Моє! Що кому належить і як це на нас впливає"

• Розповідає про власність з кількох різних точок зору: економічної, соціальної, політичної, культурної, юридичної, психологічної. Тому читати її досить цікаво, щоб отримати повну картину уявлень про поняття власності.
• Пояснює правові прецеденти простими словами, показуючи таким чином, що питання власності виникає майже повсюдно. 

Про авторів

Майкл Геллер — викладач теорії приватного права в Юридичній школі Колумбійського університету. Основні сфери інтересів: питання власності, договірне право та землеволодіння.

Джеймс Зальцман — професор екологічного права в Університеті Каліфорнії у Лос-Анджелесі (UCLA).

Цитати з книжки

Про приховані правила власності:

Ця книжка — про сварки за простір у літаку й законність спільного використання акаунтів HBO. Вона також про те, чи мають іммігранти право починати власний бізнес у чужій країні, чому життєво важливі ліки недоступні широкому загалу, а також про чимало інших цікавих питань сучасності. Але насамперед зі сторінок цієї книжки ви дізнаєтеся, що в основі всіх цих питань — від появи нової аристократії в США до рішень щодо кліматичних змін — перебувають саме наші переконання про власність. Коли ви перегорнете останню сторінку, то інакше глянете на світ, бо дізнаєтеся те, про що навіть не підозрювали.

Про рабство, яке поширене у світі й до сьогодні:

За деякими даними, в Америці сьогодні живе від 60 000 до 400 000 (залежно від дефініції) поневолених людей, а у світі цей показник сягає 40 мільйонів. Сотні тисяч чоловіків, жінок і дітей живуть у борговій кабалі, у якій їх тримають секс-торговці, а інші змушені безоплатно працювати в ресторанах, салонах краси чи на фермах. Імовірно, ви навіть зустрічалися з кількома такими людьми, проте навіть не підозрювали про те, що вони раби — можливо, це та майстриня, у якої ви робите манікюр, той кур’єр, що доставляє вам їжу, або та «економка» вашого сусіда...

Про нерівність прав жінок та чоловіків:

Без права володіти статками в заміжньої жінки не було жодних шансів збудувати кар’єру або розірвати нещасливий шлюб із чоловіком-узурпатором. «Чоловік є й має бути захисником і покровителем жінки, — було написано в рішенні Верховного суду США від 1872 року. — Основоположники загального права були переконані в тому так глибоко, що побудували на цій основі тогочасну законодавчу систему: з юридичного погляду дружина не існувала окремо від свого чоловіка, якого вважали її головою та представником у соціальній державі». Висновок суддів був однозначним: «Такий закон Творця».

На законодавчому рівні «царем і Богом» чоловіки припинили бути порівняно нещодавно. Упродовж більшої частини xx століття за законами кількох штатів чоловіки володіли всім майном, що перебуває в спільній власності подружжя. Чоловік міг продати будинок без відома чи згоди жінки, навіть якщо вона теж вкладала в нього гроші, а її ім’я було вказане у свідоцтві про право власності. Луїзіана стала останнім штатом, де ці правила скасували. Це сталося лише в 1979 році, та й то під тиском федерального суду.