Від епохи Ататюрка Туреччину відділяє ціле століття і тепер, на тлі подій 2022-2023 років сама Туреччина повинна привертати частиною нашої уваги, як потенційний союзник. Потенційний чи реальний союзник? Ми обережно придивляємося, вбачаючи в діях непростого для розуміння президента Ердогана різновекторні інтереси. Воно-то так, але кожен турок, мабуть, образиться, якщо хтось вголос назве його країну азійською. Ментально вони давно європейці і в тому велика заслуга Мустафи Кемаля Ататюрка – першого президента країни, людини, яка здійснила неймовірні перетворення від османської імперії, султанату, а найважливіше – від халіфату до прогресуючої світської країни. Ми не завжди усвідомлюємо значення терміну – «халіфат». Якщо дуже стисло – це як жорно на шиї пловця в морі. Я би висловився ще виразніше: релігійна домінанта в управлінні будь-якої країни – серйозне гальмо в розвитку. Не ідеалізуючи батька нації, а титул – Ататюрк перекладається як батько турків, я десь глибоко в душі теж вдячний йому, прокручуючи варіант «якби». Якби не Ататюрк? Ми могли би мати через море другий Іран, жорстку, надміру агресивну і мілітарну диктатуру релігійних фанатиків. Все ж таки світська влада в країні, де поряд уживаються представники різних релігій, найменш травматична для долі самої країни і окремих груп віруючих, які опиняються в меншості. І як вдалося Ататюрку за короткий період здійснити еволюційні перетворення, які важко уявити навіть за умови поступового руху протягом десятиліть? В одній особі зійшлися всі фактори успіху: його народження в європейській частині імперії, військова освіта, амбітність і… пантюркістський гонор, що важливо для природнього лідера, який хоче не просто прийти до влади, а збудувати етнічну сильну країну. Йому вдалося віртуозно позбавити Туреччину султанської опіки. М’яко кажучи, султана пішли «на пенсію», а халіфат відправили на маргінес. І турки, в основному, сприйняли перерозподіл на користь прореспубліканських сил. Оце дивне співпадіння уподобань народу і, фактично, диктатора. Не такого диктатора, який гребе під себе, а того, який вривається в Європу і вибурює там місце під сонцем ще одній країні, переконуючи Європу, що Туреччина – не п’яте колесо, не якесь непорозуміння і не засланий від азійського світу казачок.
Добре, що Ататюрк – символ не нашої, а турецької нації і що його історії президентства вже приблизно сто років. Він зробив послугу і нам, зробивши цей жест наперед через століття. Мабуть, я би не хотів такого очільника в нашій країні. Та у нас би не було такої хвилі підтримки, яка дорівнювала культу особистості. І його культ досі тримається на належній висоті, поспитайте турків, ким для них є Кемаль Ататюрк? Хоча тоді, за його керівництва, не всі сприймали ураганні реформи. Задумав поміняти арабську абетку на латинку – завтра, а краще вчора це мали зробити в державі. Переодягнути турків в костюми і сукні європейського крою? Змусити слухати не традиційні мелодії, а, знову ж, європейські? І все це не питаючи думки виборців. Гм! Але друга армія НАТО – це про Туреччину. А що для нас НАТО? Отож! Тому я ще раз дякую батькові тюркчі! Він врятував таку велику країну від загрози ісламського фундаменталізму. Якщо ми опинимося в ЄС раніше за Туреччину, я, напевно, голосуватиму і за її входження до співдружності. Тільки завдяки Ататюрку!
Сама ж книжка Ганіоглу побудована не настільки вишукано, як проза Гюнтекіна або Памука. Це документальна праця і місцями вона навіть видалася нуднуватою, коли автор намагався розібрати складні політичні тонкощі перехідного періоду, коли формувався і світогляд майбутнього лідера. Але книжка містить і цікаві факти його життя. Тому, в цілому, я задоволений. Для політиків вона взагалі стала би корисним матеріалом і прикладом, за умови чіткого визначення ними того, що було позитивним, а що негативним в діяльності Ататюрка. Та хто ж може гарантувати, що висновки будуть правильними?
