Жоель Діккер

Омґ, цей детектив наразі один з моїх найулюбленіших.

Історія загадкового зникнення 15-річної дівчинки, яке відбулось 33 роки тому, виходить у світ. Зʼявляються нові факти, загадки і, звісно ж, погрози. І наче б то вже зовсім близько до вбивці, але нові факти розкривають по-іншому.

Ця книга це справжній вир різних емоцій. Кожен персонаж дуже добре прописаний і відчуття ніби справді з ним особисто знайомий.

Одним словом, заборонене кохання, справжня дружба, карʼєра письменника, нерозділене кохання, зґвалтування, відчуття провини, сімейні стосунки — все це є в «Правда про Гаррі Квеберта».

Єдине, не можу зрозуміти негативні відгуки, адже в книзі наче б то проявляться нормалізація педофілії. Я не можу це так назвати, адже в головного героя (Гаррі) навіть не було поцілунку в губи з 15-річною, та й автор не висвітлює це з такого кута. Те, що в книзі є зображення зґвалтування, то це 100%, але й винні понесли покарання.

Уявіть собі маленьке американське містечко поблизу Нью-ЙоркаПершого дня театрального фестивалю містечко вражає жахлива новина - вбито
мера, його сина дружину і випадкову дівчину, яка робила пробіжку. Поліцейські важко розкривають злочин і на довгі 20 років забувають про цю справу. Поки не з'являється та сама Стефані Мейлер. І тут нас починає закручувати вир подій.
Змінюються герої, події мерехтять перед очима, минуле перемішується з сьогоденням і ось він фінал! Знаючи як пише Діккер я готувалася читати не
відриваючись, дивуватися сюжетним поворотам, а потім ще довго перетравлювати розв'язку.
Так і було. Ось тільки емоційно фінал книжки залишив мене байдужою. Склалося враження, що я бігла марафон, а за пару метрів до фінішу вирішила зайти в кафешку поїсти і так там і лишилася.
Я мимоволі порівнювала цю книгу з попередніми творами Діккера і вони мені здалися більш цілісними. У "Зникненні Стефані Мейлер" не всі сюжетні лінії були мені зрозумілі, викресливши пару другорядних героїв, які мають лише
непряме ставлення до справи, можна було б зменшити об'єм книги. Та й мотивація злочинця насправді мені здається притягнутою за вуха. Але є у книзі і плюс. Не знаю, як написати точніше без спойлерів, але мені сподобався склад злочини у 1994 році).
За підсумком скажу, що Діккер і в цій книзі залишився вірний собі і якщо сильно не чіплятися то "Зникнення Стефані Мейлер" хороший детектив, але
для мене не надто зачепило, тож трохи не вау!

Я прочитала всі романи автора, що вийшли в Україні. Жоель Діккер пише, безперечно, цікаво й захопливо. Але манера тримати читачів у напрузі в нього доволі одноманітна, як виявилося. Оце перестрибування між подіями давніми й сучасними, а особливо n-не вживання вступу «За місяць / тиждень / день до драми / трагедії тощо» на третій книжці почали набридати, а до п’ятої (у моєму випадку це «Загадка 622 номера») вже відверто дратували. Образи персонажів практично не розкриваються, такі собі картонні ляльки з шаблонними діалогами. Та ще й жахливий переклад, усі ці «харпак-шарпак-наличка-закатрупити» – хто так говорить? Одним словом, не впевнена, що захочу читати щось нове, коли воно в нас вийде.

Маркус-письменник,котрий вирішує взяти за основу нової книги історію власного сімейства Гольдман, за проміжок часу в 20 років. Історію сповнену драматизмом.

В цілому книга написана дуже цікаво і продумано. Кожен розділ завершується словами «ми тоді ще не знали яка драма нас очікує» або ж «саме після драми в майбутньому все перевернулось» і через це просто не можливо відірватися,бо очікуєш коли ж,коли ж та клята драма станеться і про що взагалі іде мова.

Сподобалось що в центрі сюжету не два персонажі чисто доброті зло, а три. Маркус,Вуді і Геллель дуже близькі і в той же час дуже різні.

Також великий великий акцент на любовній лінії у вигляді гм… декількокутника:D Місцями,зізнаюсь,підбішувало, та після певних подій стало зрозуміло чому так. (І-інтрига)

«Книга Балтиморів» це історія дружби крізь роки і проблеми. Історія любові місцями безглуздої та дуже чесної. Трагічні моменти плавно переходять з одного в інший і виливаються в цільну історію. У сімействі Гольдман дехто може побачити себе.

Класно, захоплююче і дуже цікаво!
Початок книги трохи повільний і розтягнутий, моментами здавалось, що це історія про Маркуса, а не про Гаррі. Але, прочитавши четверту-п'яту частину, історія поступово набирає обертів і тримає в напрузі до самого фіналу. Читати цікаво, сюжет має неочікувані повороти, дуже радий, що взяв цю книгу по пораді і обов'язково прочитаю інші книги цього автора!

Найкраще, що я читала в Жоеля Діккера!
Детектив, який точно не залишить тобі вільного часу на тіктоки, адже хотітиметься читати ще й ще!

Шикарний детектив, який вартий уваги.
Дуже гарні описи місцевості, які немов переносять тебе в ту тиху, тьмяну природу. Напруга триматиме до кінця.
Однозначно рекомендую.

На мою думку, найнудніша книга Жоеля Діккера.
Проте якщо ви поціновувачі творчості автора - обов'язково до прочитання.
Гаррі Квеберт та Балтимори точно залишаться на вашій поличці:)

Починаючи читати цю книгу, я розуміла, з чим маю справу, бо вже читала дві інші (Справа Геррі Квеберта, Книга Балтиморів).
Тому коли я починала читати — лише перші кілька сторінок, а схаменулась 2:30 ночі, я не здивувалась.
Сюжет закручений, дуже багато імен і людей.
Чому автори головних персонажів називають подібними іменами? Нащо?
В цьому випадку Дерек, Джесс. Я їх постійно плутала.
Сюжет нісся, люди гинули, інтриги вилазили, суцільний посібник по соціальних темам: і вбивство, і конфлікт батьки/діти, і зрада, і наркоманія, і ще купа всього іншого.

Ну і окреме фе: це притягнуте за вуха "вєлікая расія". О боже, якщо вже так потрібна була слов'янська нотка: чому це не могла бути полячка, болгарка, словенка, українка? Чому саме це тягнути у книги? Ну скільки ж можна????

В загальному ніби сюжет не поганий, книга читається з захопленням, її реально прочитати буквально за кілька днів.
Але, можна було легко зменшити на 100-200 сторінок.
Та і саме завершення таке зіжмакане, таке дивне.

Хоча довжелезні родинні перипетії з багатошаровими історіями - не зовсім для мене, але Діккер це робить по-особливому витончено і доступно.
Читала кілька вечорів за північ підряд, щоб не забути імен і ліній)
Раджу. Маю цю книгу, вже троє товаришів по читанню у мене її зичили, повертали з гарним відгуком

Мій улюблений літературний волоцюга Жоель Діккер нарешті написав свою найгіршу книгу. Давно потрібно було розповісти вам про неї.

Головний герой – письменник Маркус Голдман – береться за кримінальну справу, і знову письменник Жоель Діккер писатиме про що завгодно, крім вбивства Аляски Сандерс. Але я потоптала вже цей світ, щоб знати звичну манеру автора вдатися у довгі глибокі роздуми про неважливі речі. Має право – його книга.

Діккер сторінка за сторінкою веде розмову сам із собою, а читачам елегантно дає змогу долучитися до цього інтимного процесу. Я випила відро чаю, поки дочитала до місця, де автор згадав, про що ж саме книга. Розумію відчуття безкінечності часу французького письменника, але я ж в Україні! Тут можна вмерти й сьогодні ввечері, так і не дізнавшись, хто вбивця.

Я сміялася вголос, де автор кепкує з читача: головний герой розмірковує, хто винен у смерті дівчини, і, враховуючи всі докази, розуміє, що це може бути кожен! Хто б сумнівався! Жоель ніколи не дає шансів самостійно розплутати загадку. Не всі таке люблять.

Якщо підсумувати: довго, приємно, звично, майстерно – усе, як я люблю. Проте у мене залишилося враження зникаючої молодості через надмірну кількість знаків для такої історії.

"Правда про справу Гаррі Квеберта" Жоеля Діккера – це книжка, яку неможливо випустити з рук! Маркус Ґольдман намагається допомогти своєму наставнику, Гаррі Квеберту, і водночас розкриває заплутану справу, яка перевертає все догори дригом.

Діккер майстерно грає з читачем, постійно змінюючи напрямок розслідування. Я до останнього не могла вгадати, чим усе закінчиться! Але це не лише про злочин – книга про життя, творчість і пошук правди, яку іноді страшно дізнатися.

Якщо ви любите книги, що захоплюють із перших сторінок і залишають післясмак, обов’язково прочитайте цю. Вона точно змусить вас переживати і думати!