Жюль Мішле був однією з найвизначніших постатей французької історіографії ХІХ століття. У період написання книги «Відьма» він уже політично радикалізувався та відійшов від церковних інституцій і християнських ідеалів, що цілком пояснює його різко критичне ставлення до церковних практик середньовіччя. «Відьма» — це не історична праця у звичному для нас розумінні. У стилі викладу чітко простежуються літературні елементи, які наближають текст до історичного роману. Це зумовлено тенденціями епохи, коли від істориків очікували проникнення в суспільне життя та опису почуттів і внутрішнього світу історичних постатей — балансу між історією та літературою. Інквізиція — тема широка: вона переслідувала не лише невіруючих, а й прихильників «язичницьких» чи «єретичних» вірувань, євреїв, мусульман, а також «недостатньо ревних» християн. Утім, це есе зосереджується на забобонному вимірі так званих «Темних віків» (так історики називають період Високого та Пізнього Середньовіччя, коли світ перебував у глибокому невігластві). У центрі — постать, яку майже щодня приносили в жертву, зазвичай жіночої статі: так звана відьма. Книга викладає історичні дані, що пояснюють, чому саме жінка на сотні років стала жертовним ягням — конфлікт, сліди якого зберігаються й донині. Розглядаються кілька гучних справ пізнього Середньовіччя — приблизно з 1300 до кінця 1600-х років: одержимості в Лудені (яким присвятив книгу Олдос Гакслі), справа одержимих у Лув’є, а також процес єзуїта отця Жирара і Кадьєр — останньому Мішле присвячує майже 80 сторінок. Це одна з найжахливіших історій. І це ще без згадки про «Молот відьом» (Malleus Maleficarum) та сотні інших інквізиційних процесів, які завершилися тим, що тисячі жінок стали попелом і обвугленими рештками, розкиданими на міських площах. Усе це — результат «очищення душ» вогнем на гігантських багаттях, де більше за світло полум’я запам’ятовувалися крики матерів, дівчат, бабусь і вдів, безжально принесених у жертву.

Глибокий і провокативний текст про те, як страх і влада створюють образ ворога з жіночого тіла, знання та інакшості. Автор переосмислює фігуру відьми не як зло, а як символ спротиву й носійку витісненої народної пам’яті. Книжка поєднує історичний аналіз із майже поетичною мовою, перетворюючись на болісне й водночас визвольне свідчення. Це змушує інакше поглянути на європейську культуру