Голос Памано - це роман про пам'ять. Про те, що в кожної людини своя історія. Невідома історія. Навіть простий вчитель може здійснити подвиг, стати героєм, але про якого, через забаганки багатих людей, які одним помахом зеленого папірця, перевернули з ніг на голову, пам'ятатимуть, як про вбивцю.
Книга глибока й вражає, як усі книги Жауме Кабре.
Анонім
Ніколи не говори ніколи, я на 100% була впевнена, що не один детектив не залишиться в моїй бібліотеці, але цей лишається, і справа не в якомусь закрученому сюжеті, а в тому як написано.
Анонім
Не книга, а якийсь інтелектуально-мистецький клубок людських стосунків та слабкостей.
⠀
Я й подумати не могла, що ця надскладна в змістовому та композиційному плані книга може мене ТААК захопити!
Бо роман справді для витривалих — стрибки з епохи в епоху в проміжках між абзацами, ось ти читаєш від першої особи і тут же перемикаєшся на оповідь від третьої, і це вже зовсім інша історія: чиїсь спогади чи внутрішній монолог.
Але ти вливаєшся в цей текст, зростаєшся з ним і не можеш відступити.
⠀
Багатошаровий сюжет, що пронизується внутрішніми рефлексіями, роздумами, флешбеками. Значна частина написаного — потік свідомості з багаточисленними ліричними відступами.
Кабре грається з читачем: заплутує, закручує, ускладнює, але якщо ви "втягнетесь", відчуєте смак цієї літератури,
ви не зможете відірватися.
⠀
В центрі історії — життєпис Адріо Ардевола філософа, інтелектуала, митця, закоханого у книги і цінні речі.
Тут багато музики, роздумів, справжньої дружби, яка пройшла випробування тривалістю в життя, кохання, зради, вибору, пристрасті, людської підлості і залежності від речей.
Все це збирається в одну велику картину по шматочках, розділ за розділом вибудовується в епічне полотно кількох десятків життів.
Доля інтелектуала, чий мозок вмирає і хоче залишити після себе книгу, історія цінної скрипки, яка торкнулась не одного людського життя, багато розмов про освіту, культуру, книги, мистецтво. І це я тільки доторкнулась самісінької поверхні цього роману, глибше — цікавіше.
Книга, яка має свій смак, текстуру і мелодію, в яку занурюєшся і яку проживаєш.
Хоча, здається мені, вона не для кожного.
Не через зміст, а через форму: вона тут незвична, іноді химерна, дещо нестабільна, бо перетікає з оповіді в оповідь, з думки в думку, з одного року в інший.
Але дайте їх шанс! Хоча б 100-150 сторінок, це ніби якийсь фільтр, який з'ясовує, чи треба вам така історія, чи смакуватиме вам такий стиль.
І я була вражена.
І я її обов'язково перечитаю
Анонім
Котолог
