Книга, яка розбиває серце з перших сторінок. Історії про людяність, сміливість, відвагу та любов. Незважаючи на те, яка важка тема книги, вона читалась швидко. На жаль, як і в житті не всі 25 історій закінчуються хепіендом. Кожна історія викликає купу емоцій і торкається глибини душі. Попри те, що головною спільною темою є війна, підтеми різні: бої, евакуація тварин, евакуація людей, втрата рідної людини, але у всіх історіях меседж один - боротись далі попри біль і втому. Рекомендую всім до прочитання, щоб не забути який наш ворог, за що ми воюємо і яка ціна нашої свободи.

Неймовірно насичений випуск, легендарний пул авторів та авторок, окремий респект за двомовність, чудовий подарунок для іноземного друга!

Сама тяжка книга для мене про російсько-українську війну, хоча я їх вже досить багато прочитала. Лідія Лисенко читаючи весь час думала про твого сина Едуарда, який був під завалами військової частини. Як тобі тяжко і скільки ми розмов тоді мали, я не знала яким словом тебе підтримати, не знала як полегшити твій материнський біль. Також маю в Охтирці двох одногрупниць та знайомих, теж завжди їх згадую, як вони там виживали, як одна з них в погребі сиділи з малими дітьми. Страшні речі, які там були, і як їх тільки людська психіка витримала. Низький уклін всім Героям, які тоді втримали Охтирку і яких нажаль вже немає з нами. Низький уклін всім охтирчанам, і тим що залишилися і робили одне для одного все можливе щоб вижити. Книга яку повинен прочитати кожен українець, і кожен в світі, щоб зрозуміти всю біль українських людей. Скільки ще того горя та болі треба стерпіти?!

Книга, яку не можна читати, бо просто ревеш увесь час читання. Книга, яку не можна не читати, бо це реальні історії дівчат і жінок про цю війну, історії болю та надії. Чи читати це зараз? Вирішувати вам. Ці історії авторка не придумувала, а лише записала. Це біль кожної жінки, що пережила та переживає зараз жахіття війни. Вони втрачали коханих, житло, батьківщину, свободу. Перебували у полоні, переховувалися від окупантів, допомагали цивільним, виносили поранених та брали зброю до рук. Війна застала їх у різних місцях, але вони це прийняли та вперто йдуть до Перемоги. І ще трохи про мову, її значення: "Він усю ніч кричав. Ми чули крики, але не виходили, боялися, що це якась російська провокація. Якби він кричав українською чи просив про допомогу, ми одразу вибігли б." Мова має значення. На війні — це ідентифікація. Треба знати обидві та використовувати з розумом і серцем.