"Любити треба, але це так важко. Важко любити в жахливі часи. Так само важко, як і необхідно." Книга-літо, книга-дорослішання, книга-тепло, але водночас вона дуже щемка і болюча. Про батьківску нелюбов (або не вміння показувати її), про важливість цінувати буденність (всі би ми хотіли бути Бабою в якийсь момент). На мене вона справила загалом приємне враження, але місцями занадто аж істеричність Дусі по ставленню до Марії мене надто дратувала, на щастя, це тривало лише трохи менше двох розділів, решта розділів чудові.

? Мурчу від задоволення

? Мурчу від задоволення - саме так відчувала себе під час читання! Дуже автентична книжечка, ні на що не схожа і така класна! І хоч на початку є примітка «з елементами магічного реалізму», я для себе визначила як «з елементами сюрреалізму». Хай буде більше таких книжок! Дякую авторці

«Мене звати Дуся» Єлизавети Бурштин – книга рефлексій, котру можна прикладати до серця як метафоричний листок подорожника з чітко вираженими прожилками. Аби зцілити ту ділянку, яка того найбільше потребує❤️‍ Головна героїня – доросла дівчина Дуся з велюровим драконом, руками в чорній барві та втраченою пам'яттю. Вона не пригадує про себе ані крихти і не знає, де її дім. То ж вирушає у пошуки: власного «Я», любові, рідного. Захопливо спостерігати за її відчуттями, асоціаціями. Вони дитинно чисті, сенсово багатошарові: як от мовчазна розмова з обважнілим від пурпуру плодів сливовим деревом: «Дуся розчавила ногою щось м'яке й слизьке, а тоді побачила, що все подвір'я вкривали синьо-фіолетові плями, навколо яких повзали мурахи. Дуся подивилася на свої брудні чоботи, на сумне сливове дерево, потім на корову, яка теж не видавалась аж надто веселою, і зробила висновок: "Напевно, літо закінчується, того всі сумні, сливи розчавлені, а чоботи брудні». Сливове дерево стояло наче виправдовуючись, мовляв, це не моя провина, що літо закінчується, сливи достигають, падають і всі по них ходять». Тут про любов як фундамент. Про те, в чому хочеться набутися. Бо вона і є тим будинком з гвинтовими сходами, потріскуючими в каміні вишневими полінами, ароматом свіжоспечених макових булочок. Любов є всім. І коли її бракує, то всередині росте велике провалля. Його можна засадити медунками, вересом, синіми як овид неба волошками. Але спогад ятритиме все одно: «Ну то сама в шість років голову помити не можеш. Мені нема часу. Зливай давай. Буде тобі двадцять шість, теж будеш «мама» кричати з ванної? – У двадцять шість – ні, – Дуся відповіла саме так, бо їй здалося, що ця відповідь була правильна і могла задовольнити маму. Насправді Дуся думала, що у двадцять шість вона теж хотіла б, щоб поряд з нею була мама. Особливо в такі моменти, вразливі й беззахисні». Ця книга як шкатулка з ліщини, інкрустована коштовностями-цитатами. Вони димчасто мерехтять і так підходять серцю. Відчиненому навстіж серцю: «Люди часто довго стоять перед храмом, адже після того, як ступиш до його стін, тебе очікують або найкращі чудеса, або щось страшне. Або нічого не зміниться. Останнє – найжахливіше». «Їй завжди хотілося, щоб усі, хто її оточує, нарешті зупинилися у своєму бажанні кудись від неї втекти, кудись поїхати, вийти заміж, одружитися, побачити весь світ, піти в магазин по хліб чи молоко, переїхати або померти». «Як не цілуються, то не люблять. А як не люблять, то не святі, – такий висновок зробив Захар, облизуючи тарілку після сливового пирога, про який ще декілька хвилин тому казав «Фу». Отак швидко людина здатна змінити думку під впливом солодощів і поцілунків». «Так по-дурному сидіти в кімнаті самій, коли в іншій кімнаті сидить інша людина, теж сама. "Розділення на кімнати придумав хтось, хто любив самотність і не любив говорити», – подумала Дуся. Спочатку людей розділяють кімнати, потім будинки, потім міста, потім погляди, думки та вподобання, а тоді утворюється прірва і все". «От у тому й річ, що всі люди повторюють одні й ті самі дії, але є люди надзвичайні. Надзвичайні у своїх звичайних діях. Бо вони любимі. Бо вони рідні. І від того такі прекрасні. Найпрекрасніші. Найкращі в очах того, хто їх любить. Навіть, якщо вони просто зав'язують шнурки, або п'ють воду, або мовчать, або кричать, або миють руки, або знімають куртку. Вони роблять все так, що хочеться їх обіймати. Зараз і все життя».