Знала, що існує така країна, але не знала яка вона є... Для мене Камбоджа повстала як постапокаліптична. У 1967-1975 роках в Камбоджи відбулася громадянська війна, під час якої свої винищували своїх. Хтось з власної волі, підтримуючи режим червоних кхмерів, хтось під примусом. Людей зривали з рідних домівок цілими родинами в 3 покоління, переміщували зовсім в невідому їм місцевість, де вони або харували в нелюдських умовах, або ставали на бік кхмерів. Знищувалися не тільки фізичні тіла людей, а й їх емоції, зв’язки родинні, інтелектуальний капітал. Від багато численних родин залишалися одиниці психічно травмованих. Війна скінчилася, ті, хто вижив частково залишалися, частково поверталися в рідні міста-села. І ніби нарешті можно розвиватися, будувати, створювати спокійне щасливе майбутнє.... Але залишилося багато АЛЕ! Тохман описує Камбоджу 40 років пізніше після війни. Це дуже чесна, написана тільки виходячи з фактів, викладена простими словами болюча історія про країну, що морально так і не вийшла з гнітючої атмосфери війни. Це країна з Синдромом зламаної відваги. Не було визначено катів/жертв, не було надано відповідної психологічної допомоги, підірвано довіру до релігії, не створені умови для повноцінної освіти. Все це потягнуло за собою і ще більше закріпило недовіру між людьми поза родиною, сімейне насилля, страх виявляти емоції, холод навіть у зв’язці "батьки - діти" і навпаки, всеохоплююче почуття провини, небажання і страх промовляти і оповідати які трагедії були пережиті, страх освіти і інтелектуального розвитку, страх висловити свою думку і визначення себе особистістю. І в такому середовищі людська психіка не вивозить, тому Камбоджа стала однією з країн з найбільшою кількістю психічнохворих. Однак ця історія також про тих, хто вірить у зміни і діє, щоб повернути людям здоров’я, певність, свободу, людяність.

Репортажі, які описують сучасну Камбоджу, що живе у тіні геноциду "червоних кхмер". Книга виявилась більш глибокою психологічно, ніж я очікувала, та важкою морально. Це не просто історичний нонфік. 200 сторінок я читала 7 днів: вивчала додаткову інфу, шукала фото, осмислювала прочитане. Це неможливо осмислити, чесно. Травмована нація, де люди бояться людей. Де люди не торкаються людей. Тотальна недовіра. Злидні. Рис. Рис, якого завжди мало.

про руанду я не знала нічого. не знала про радіо тисячі пагорбів яке закликає вбивати найближчих, про людей яких називали тарганами, про зруйновані життя і гачачу (вільний суд). якась далека країна в африці, що там цікавого? а там цілі поховані життя, по яким ходять тисячі вбивць поряд з іншими вбивцями, там налякані діти, тісні вулички, брудна річка яка бачила мільйони смертей. там тіснота, і люди. всюди — люди. книга це великий репортаж автора про геноцид 1994 року в руанді та його наслідки. вона складається зі слів та історій тих, хто пережив геноцид, тих, хто були свідками страшних злочинів, тих, хто вбивав сусідів і їх дітей. ця книга це збірка людської жорстокості загорнутої в слова. свідомо я не можу радити вам її прочитати, бо там багато тригерів, багато жахаючих описів реальних подій. це дуже страшно. але це книга, існування якої дуже потрібне. бо це історія яку треба знати аби не допустити у майбутньому. те, як зараз влада руанди намагається "зшити" суспільство до купи, як викреслює назви "хуту" і "тутсі" (але всі пошепки продовжують питати хто ти), як люди постають на гачача і як ґвалтівників і убивці сотень жінок відпускають. як чоловік який вбив всю родину маленького хлопчика кожен ранок вітається з ним як з сусідом і другом. це ті моменти з яких складається книга і які важко збагнути і усвідомити. але це реально, воно було, воно є. наслідки видно досі. "Слухаю і думаю: про щось жорстокіше я вже, мабуть, ніколи не почую, нічого жорстокішого людина точно вигадати не спроможна. Але ні. Те, про що я чую сьогодні, - ніщо порівняно з тим, що я почую завтра. Те, про що я пишу нині, - ніщо порівняно з тим, про що напишу згодом." читайте, якщо готові до цього, або просто знайте що геноцид був і не заглиблюйтесь у це.