Тепла атмосферна проза, читаючи яку, стає затишно на душі. А ще хочеться пізнавати світ, мчатися до мрій і не боятися пригод. Легка книга для відпочинку!

Дуже зцілююча книжка. Про життя, про внутрішню опору, про складність і прекрасність різних типів стосунків, про родину і близькість-далекість. Було цікаво і щемко читати, особливо наприкінці книги, дочитувала в кафе, то сподіваюсь вони не подумали, що в мене сльози навернулись від кислої кави)) Читається швидко і легко, але не можу сказати, що поверхнево, є над чим помовчати і подумати.

Чудова рекомендація мені випала. Книга настільки легко читається, попри всі ті проблеми, що тут постають. Нею хочеться впиватися до останньої краплі та проживати життя разом із Попо, розділити весь біль і в той же час відновити частину себе. Віржіні порушує важливу тему-розлучення та показує, як двоє героїв переживають розрив. Один здається холодним та закритим, доки не дочитаєш до кінця, інший - хоче зробити все, аби цьому запобігти. Читачі побачать всі стадії, які переживе ця сім'я. Закінчення може розбити серденько, але книга вартує всього часу, витраченого на її читання. Водночас Полін віднаходить справжню себе та трохи розбиває закомплексованість Сім'я - це основна тема книги, тут розкриються не тільки стосунки між подружжям, але й матері й доньки, батьків, між сестрами та бабусею. Зі всіх можливих сторін. І це підкупає, вони не ідеальні, але чим далі знайомишся, тим більше розумієш поведінку та ставлення одне до одного "Людям, яким погано, треба давати аудіозаписи дитячого сміху" "Сп'яніння - це місце, куди йдуть ті, кому не хочеться бути ніде" "Щастя для одних людей закінчується там, де починається дискомфорт інших"

“Хороше життя» 🌟повернення в рідне місто 🌟сестринство / складні родинні зв’язки 🌟паралель «тепер/ тоді» 🌟оповідь від обох героїнь 🌟дисфункційна сім’я 🌟непроговорені образи 🌟спогади як спосіб зцілення 🌟літня атмосфера 🌟маленьке містечко історія про двох сестер, які п’ять років вони не бачилися. і після втрати бабусі вони зустрічаються в будинку на узбережжі, домі їхнього дитинства. у них є лише тиждень, щоб розібратися з будинком та одна з одною. книга читається дуже легко, розділи маленькі, стиль авторки теплий і впізнаваний, багато щемких моментів і правильних думок про життя. але емоційного вибуху не сталося. всередині мене нічого сильно не перевернулося. занадто багато всього на невелику кількість сторінок. багато важливих тем, (тут і материнство, і приховані зв’язки між поколіннями, і залежність, і насильство, і булінг, і алкоголізм, і депресія) на які не вистачило сторінок, щоб детально розкрити і розказати. мені було.. норм, без «вау», якого я так очікувала. можливо, очікування були вищими, бо інші її історії мене зачепили сильніше. 6/10⭐️

Є історії, які починаються з втечі. А закінчуються — поверненням. Але зовсім не туди, куди ти очікуєш. Троє жінок. Одна родина. Будинок на колесах і дорога, що тягнеться крізь красиві пейзажі й мовчання між рядками. Вони вирушають разом, хоча на старті між ними більше відчуженості, ніж близькості. Невимовлені образи, втома, страхи — кожна везе з собою власний багаж. Ця книга тихо торкається складних тем: сімейних тріщин, підліткового бунту, болючих рішень, досвіду, про який не завжди наважуються говорити вголос. Але робить це без крику й надриву. Тут не лякають трагедіями — тут показують, як люди вчаться дихати далі. Сторінки перегортаються легко, ніби кілометри за вікном. Дорога змінює не лише пейзажі, а й те, як ці жінки бачать одна одну. І себе. А ще тут є гумор. Тонкий, несподіваний, інколи рятівний. Особливо — в голосі наймолодшої з них. У мене залишилося багато стікерів саме там, де хотілося усміхнутися. Це історія не про подорож. Це історія про те, що іноді саме час… …знову запалити зірки ✨

Я завжди шукаю книги, які дають світло і підтримку. Цей роман - саме така, життєствердна подорож, яка лікує. Мені неймовірно сподобалася структура: Три голоси, три світи Роман написаний від імені трьох жінок: Анна (Мама): Потопає у боргах, втомі та відчутті провини. Хлоя (Старша): 17 річна дівчина, яка зарано відмовилася від своїх мрій. Лілі (Молодша): 12 річна, відлюдькувата бунтарка, яка спілкується зі своїм щуром (названим, до речі, на честь її батька - живий гумор...). Це не просто історія; це поліфонія болю, любові та заплутаних стосунків, що додає тексту конкретики та глибини. Втеча від реальності: Курс на Скандинавію Анна приймає шалене рішення: садить доньок у старенький кемпер і їде на північ, до Північного сяйва. Ця дорожня пригода є ідеальною метафорою: якщо не можна повернути минуле, можна просто вибрати інший шлях. Це як примусовий перезапуск, де проблеми не зникають, але на них дивишся вже під іншим кутом, у компанії людей, які теж "запалюють свої зірки". Тепла історія про другий шанс. Про те: Як робота та виживання віддаляють нас від найрідніших. Як важливо навчитися слухати, а не лише говорити. Як пробачення потрібне не лише іншим, а й собі. Цей роман не змушує плакати від трагедії, але дарує тепло від надії. Грімальді, як завжди, майстерно балансує між жартами (особливо діалоги Лілі) та серйозними темами (як-от булінг, фінансові проблеми, домашнє насильство). "Саме час знову запалити зірки" така надихаюча і життєствердна книга про резильєнтність. Вона нагадує, що зв'язки можна відновити, і що ми завжди маємо шанс вибрати кращий шлях.

Щира, жива книга про стосунки батьків і дітей. Про підліткові вагання і турботи. Книга, що викликала і сльози і сміх, при цьому читається легко і швидко, на одному диханні. Брала з собою в подорож, аби розтягнути на довго, а прочитала залпом ще в дорозі туди.

Ще одна прочитана мною книга цієї авторки, і ще одна чудова історія, від якої я в захваті. Якщо перша книга («Саме час знову запалити зірки») мені відгукнулася через мій подібний досвід, то цього разу я навіть приблизно нічого схожого не переживала. Тим не менш, авторці вдалося написати так, що я повірила — аж до сліз. Це дуже життєствердна, щемлива й емоційна історія про стосунки з батьками, братами, сестрами, дітьми, чоловіком і собою, про прийняття та розуміння себе та інших, про подолання власних травм і страхів. І все це приховане за, здавалося б, простенькою анотацією. Судячи з післямови авторки, ця історія частково автобіографічна, що викликає ще більше співчуття.