Я завжди шукаю книги, які дають світло і підтримку. Цей роман - саме така, життєствердна подорож, яка лікує.
Мені неймовірно сподобалася структура: Три голоси, три світи
Роман написаний від імені трьох жінок:
Анна (Мама): Потопає у боргах, втомі та відчутті провини.
Хлоя (Старша): 17 річна дівчина, яка зарано відмовилася від своїх мрій.
Лілі (Молодша): 12 річна, відлюдькувата бунтарка, яка спілкується зі своїм щуром (названим, до речі, на честь її батька - живий гумор...).
Це не просто історія; це поліфонія болю, любові та заплутаних стосунків, що додає тексту конкретики та глибини.
Втеча від реальності: Курс на Скандинавію
Анна приймає шалене рішення: садить доньок у старенький кемпер і їде на північ, до Північного сяйва. Ця дорожня пригода є ідеальною метафорою: якщо не можна повернути минуле, можна просто вибрати інший шлях.
Це як примусовий перезапуск, де проблеми не зникають, але на них дивишся вже під іншим кутом, у компанії людей, які теж "запалюють свої зірки".
Тепла історія про другий шанс. Про те:
Як робота та виживання віддаляють нас від найрідніших.
Як важливо навчитися слухати, а не лише говорити.
Як пробачення потрібне не лише іншим, а й собі.
Цей роман не змушує плакати від трагедії, але дарує тепло від надії. Грімальді, як завжди, майстерно балансує між жартами (особливо діалоги Лілі) та серйозними темами (як-от булінг, фінансові проблеми, домашнє насильство).
"Саме час знову запалити зірки" така надихаюча і життєствердна книга про резильєнтність. Вона нагадує, що зв'язки можна відновити, і що ми завжди маємо шанс вибрати кращий шлях.
Анонім
Щира, жива книга про стосунки батьків і дітей. Про підліткові вагання і турботи. Книга, що викликала і сльози і сміх, при цьому читається легко і швидко, на одному диханні. Брала з собою в подорож, аби розтягнути на довго, а прочитала залпом ще в дорозі туди.
Анонім
Ще одна прочитана мною книга цієї авторки, і ще одна чудова історія, від якої я в захваті. Якщо перша книга («Саме час знову запалити зірки») мені відгукнулася через мій подібний досвід, то цього разу я навіть приблизно нічого схожого не переживала. Тим не менш, авторці вдалося написати так, що я повірила — аж до сліз. Це дуже життєствердна, щемлива й емоційна історія про стосунки з батьками, братами, сестрами, дітьми, чоловіком і собою, про прийняття та розуміння себе та інших, про подолання власних травм і страхів. І все це приховане за, здавалося б, простенькою анотацією.
Судячи з післямови авторки, ця історія частково автобіографічна, що викликає ще більше співчуття.
Анонім
Котолог
