Це тонка й пронизлива психологічна драма про материнство, інакшість і крихку потребу бути прийнятим. Через внутрішній світ Санді авторка делікатно показує досвід життя з аутизмом, поєднуючи поетичну мову з напругою прихованого конфлікту. Книга читається залишаючи відчуття: справжня свобода починається з прийняття себе і тих, кого ми любимо.

? «Більшість із нас мають вразливі місця. Речі, які роблять нас чутливими. Але ці двоє — інші. Та я не заздрю цій силі». ? Багато книг можна назвати атмосферними, це досить банальна характеристика для твору. Набагато рідкісніша якість — це спроможність книги занурити тебе в певний настрій, складний і важкий, такий, який не можна описати одним словом, або навіть кількома, та й взагалі описати. Коли в тобі закрутився клубок почуттів, який ти фізично відчуваєш, але не можеш розплутати. Коли після останніх рядків треба просто посидіти в тиші, бо здається, цей паперовий об‘єкт, ці кілька десятків тисяч слів і як вони складені, ця вигадана історія людей, які ніколи не існували, якимось чином примудрилися розбити твоє (маленьке? пташине?) серце. Напевно, якби моє серце не розбилось, розповідаючи про цей роман, я б сфокусувалась на унікальній перспективі й непересічному досвіді, які я так ціную в художніх творах. Оповідання ведеться від героїні з аутизмом, ба більше, книга написана авторкою з аутизмом. Тому цей твір — рідкісна можливість опинитися в голові у людини з радикально іншим світоглядом, відчути автентичний досвід, а не просто сплав досліджень та суб‘єктивної сторонньої інтерпретації. Майстерність авторки зробила занурення миттєвим, глибоким і постійним, через що проживання змальованих подій й емоцій було потужнішим і глибшим, ніж коли ти просто співчуваєш персонажу, але дивишся на нього зі сторони. Тут не було дистанції, авторка спромоглася прибрати її. Напевно, тому сила ефекту, який книга справила, така велика. Цього року я прочитала багато хороших книг про стосунки батьків і дітей, але ця виділяється тим, що пожежі, які розгораються в серцях персонажів, не викликані ані недбалістю, ані насильством, ані відсутністю любові. Це складні стосунки інакшої матері, яку ніхто в житті по-справжньому не приймав і «нормальної» доньки, яка одночасно розуміє цю інакшість, є розумною, адекватною і прихильною до матері, але одночасно й гіркою, бунтуючою, невдоволеною підліткою, яка росла, спостерігаючи за ставленням до мами від оточення, в тому числі сім‘ї, і, авжеж, несвідомо переймаючи це ставлення. Їхній конфлікт — складне переплетіння особистого і соціального, але це безумовно люблячі один одного люди, і від того насправді за тим болем, який вони спричиняють одна одній, ще важче спостерігати. Вона ріже глибше, змушує серце битися швидше і різкіше, наче воно маленьке, пташине. Ця книга безкомпромісна: у своєму темпі, у своєму погляді, у просторі, який вона відводить читачеві. Вона збалансована і виважена, наче то зілля, вона холодна і з бульбашками, вона наче тримає тебе у пташиній клітці. Вона змушує відчути нерозуміння, нестачу контексту, наче щось відбувається, і наче воно неминуче, але хвіртка зачинена, була зачинена з самого початку, і не вилетіти, не втрутитися, не переламати хід подій. Але особисто мені ця книга, якою б трагічною вона не була, дала також надію. Що одного дня чорна тканина, яка затьмарює зір, спаде, ілюзії розсіються, вогонь у пташиних серцях згасне, перестане пекти, і залишить по собі тільки тепло і світло. Надію на те, що коли є глибока любов, колись її наслідуватиме і прийняття, і порозуміння. ? Вайби й асоціації: Coldplay — O, «Ребекка» Дафни дю Мор’є (за відчуття присутності когось/чогос невловимого), «Дивний випадок із собакою вночі» Марка Геддона та «Дівчина з крамнички» Саяки Мурати (за певну схожість перспектив)

Це не роман, який кличе за собою у вихор подій. Це — щоденник внутрішнього життя. Головна героїня — жінка з аутизмом. Вона не така, як інші. І саме тому бачить те, що часто минають інші очі: тріщини у стосунках, ніжність у дрібницях, загрозу в мовчанні. Ллойд-Барлоу не експлуатує аутизм як «особливу тему», не робить з нього сенсації. Натомість — відкриває перед нами нову оптику, спосіб бачити і відчувати світ інакше. Через внутрішній монолог героїні ми поринаємо в інший ритм мислення. цей роман не про дії — він про внутрішній рух. Про повільне, але нестримне пробудження. Про голос, який роками мовчав, а тепер вчиться звучати. Про материнську любов, що виявляється глибшою за будь-які кордони й страхи.

ця книга покаже всі почуття та думки людини, що має розлади аутистичного спектра. в цій історії немає екшену, вибух емоцій чи неочікуваних поворотів сюжету. вона неспішна, трохи нудна, трохи затягнута, але є але... саме таке життя у людей з розладом аутистичного спектра. саме так вони відчуваються. саме так думають. читаючи, я захоплювалась героїнею, яка максимально адаптувалась в світі, як могла і навіть більше. вона змогла більше, ніж більшість "звичайних"людей. дуже сумно, що герої книги не побачили глибину головної героїні та її зусилля. ця книга варта уваги, але не очікуйте приголомшливих подій.