Віктор-Марі Гюґо (26 лютого 1802, Безансон, Франція - 22 травня 1885, Париж) — французький письменник, драматург, поет, публіцист, громадський діяч.Член Французької академії (1841). Творчість Гюго дуже різноманітна: романи, лірична поезія, драми у віршах і прозі, політичні промови в Палаті перервів, численні листи. Віктор Гюго зробив значний внесок в оновлення поезії та театру як лідер течії романтизму у французькій літературі. Він також дав змогу багатьом поколінням розвинути думку, що ідеологічна позиція письменника в політичному житті завдяки численним зобов'язанням прирікає його на вигнання. 30 червня в світі відзначають День Віктора Гюго, саме в цей день у 1862 році був опублікований останній розділ епічного роману «Знедолені».
У липні 1816 року, у 14-річному віці, Віктор написав у своєму щоденнику: «Я хочу бути Шатобріаном або ніким». Перша збірка молодого поета «Оди й різні вірші» була опублікована у 1822. У 1823 році він видав свій другий роман «Ган ісландець», написаний у річищі «готичної» традиції. Особливе місце у творчості письменника займає «Собор Паризької Богоматері» (1831), оскільки тут він уперше продемонстрував свої чудові можливості в прозі. Збірники ліричних віршів Віктора Гюго — «Осіннє листя» (1831), «Пісні сутінок» (1835), «Внутрішні голоси» (1837), «Промені й тіні» (1840) — виникли значною мірою завдяки особистим переживанням. У цей час у житті Гюго відбулися важливі події: Сент-Бев закохався в його дружину, а сам він перейнявся пристрастю до актриси Жюльєт Друе.
1819 - здобув Золоту лілію за «Оду» на честь встановлення статуї Генріха IV .
1820 - одержав Гвоздику як заохочувальний приз за іншу оду: «Мойсей на Нілі».
«Я залишаю 50 000 франків для бідних ».
«Я відмовляюсь від промов усіх церков [на похоронах».
Цей роман – справжній літературний шедевр, що поєднує драму, романтику та глибоку соціальну критику. Історія, яка розгортається на тлі готичного Парижа XV століття, вражає своїм масштабом і емоційною глибиною. Однією з головних переваг книги є її персонажі. Есмеральда – втілення краси та доброти, Квазімодо – символ самопожертви і внутрішньої сили, а Клод Фролло – складний антагоніст, чиї вчинки змушують замислитися над природою зла. Кожен з них – багатовимірна особистість, яка залишає слід у серці читача. Гюго не лише створює захопливий сюжет, але й піднімає важливі теми: свободи і пригнічення, краси і потворності, любові і ненависті. Особливу увагу автор приділяє архітектурі собору, роблячи його майже окремим персонажем – вічним свідком людських трагедій і тріумфів. Це книга, яка не просто читається, а переживається. Вона залишає після себе довгий емоційний відголос і бажання повернутися до сторінок знову.
Завдяки доньчиній університетській програмі із задоволенням заповнив пробіл у знаннях творчості Гюго. Вкотре шкодую, що не читаю в оригіналі, але при тому маю нагоду згадати імена блискучих перекладачів - Петра Тернюка і його дружини Марії. Очевидно що текст, збагачений складними зворотами, настільки ж майстерно обіграно і в українському варіанті. Хвалити ж всесвітньо відомого генія - уподібнюватися миші, яка писнула у льосі, нікому не виказавши своєї присутності. Принаймні два його не менш геніальні екранізовані твори вразили мою тонку натуру: "Людина, яка сміється" і "Знедолені". Чим автор досягає сердець, так це гострим і всепроникним, як рентген, аналізом різних шарів суспільства. Він іде глибоко в історію, підсвічуючи порочний світ середньовічної катольцької церкви, титулованих представників нації, які також не відрізнялися шляхетністю. Не дивно, що саме у Франції вибухнула революція, у результаті якої проголошено гасло: "Бог помер". Одне зло змінилося іншим. Але події роману розгортаються за кілька століть до падіння Бастилії. У сюжеті чітко простежується накопичення кінетичної енергії, вивільнення якої рано чи пізно невідворотнє.
Котолог
